Архієпископ Ровеньківський Пантелеімон: Церква не може стояти осторонь від життя дітей-сиріт

4 квітня відбулося перше в 2017 році засідання Священного Синоду Української Православної Церкви. У роботі Священного Синоду в якості тимчасового члена взяв участь голова Синодального відділу у справах сім'ї архієпископ Ровеньківський і Свердловський Пантелеімон. Одразу після засідання журналіст СПЖ взяв інтерв'ю у Високопреосвященнішого владики.




– Владико, Ви взяли участь у засіданні Священного Синоду. Як проходить його робота, для чого він збирається?

– Священний Синод Української Православної Церкви очолює Предстоятель Блаженніший Митрополит Онуфрій. До складу Синоду входять мудрі ієрархи, які не один десяток років керують єпархіями нашої Церкви, і дія благодаті Святого Духа відчувається у прийнятті важливих для нашої Церкви рішень. Вони проходять обговорення, вносяться пропозиції.

Всі рішення Священного Синоду, які приймаються на засіданнях, мають для Церкви дуже важливу життєву силу, бо вони відображають життя нашої Церкви сьогодні. Вони відгукуються в єпархіях нашої Церкви, у всій повноті життя нашої Церкви, зміцненням віри в душах і серцях людей.

Члени Священного Синоду – це правлячі архієреї єпархій нашої Церкви, і вони доносять до Блаженнішого Митрополита Онуфрія і до всіх членів Священного Синоду всю ту ситуацію, яка є в житті нашої Церкви і в житті нашого суспільства.

– На цьому засіданні розглядали Ваш Рапорт Блаженнішому Онуфрію про поширення наставництва над дітьми-сиротами у всіх єпархіях УПЦ. Розкажіть, будь ласка, про що йшлося, і яке рішення ухвалив Синод?

– На ім'я Блаженнішого Митрополита Онуфрія Синодальний відділ у справах сім'ї Української Православної Церкви подав Рапорт на підставі Закону України від 8 вересня 2016 року «Про внесення змін до Закону України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» щодо наставництва над дітьми-сиротами та дітьми, позбавленими батьківського піклування».

Українська держава впроваджує в життя суспільства наставництво для того, щоб повнолітня людина протягом одного-двох років могла допомагати та підтримувати дитину, яка перебуває у дитячому будинку і яка позбавлена батьківської турботи, та готувати цю людину до реального життя, коли вона покине межі цього закладу.

Звичайно ж, у першу чергу цей наставник має стати для дитини другом, і він зможе підготувати її до реальності нашого життя. Він зможе вийти з нею в супермаркет, придбати продукти, зможе придбати для дитини одяг, показати їй всі грані життя суспільства, щоб дитина не боялась жити у світі, в якому так багато несправедливості і зла.

Українська Православна Церква рішенням Священного Синоду від сьогоднішнього числа благословляє займатися наставництвом в єпархіях нашої Церкви. Синодальному відділу у справах сім'ї доручено Блаженнішим Митрополитом Онуфрієм надати концепцію такої роботи для духовенства і для мирян. І найближчим часом, з благословення священноначалія нашої Церкви, ми займемося такою роботою. Я вірю, що знайдуться добрі душі і серця, милосердні люди, які приймуть у цьому найактивнішу участь.

Згідно зі статистикою, в Україні існує близько 770 установ інтернатного типу, в яких перебуває понад 100 тисяч дітей. З них близько 7 тисяч перебувають саме в інтернатах. Більшість цих дітей не мають батьків, батьківської і материнської любові, турботи, тому наше суспільство не може стояти осторонь від життя таких дітей. Тим більше Церква, коли Господь вчить нас бути справедливими, милосердними, поступати з ближніми в дусі Заповідей Господніх. Я вірю, що сьогоднішнє рішення Священного Синоду матиме відображення в житті нашої Церкви.

– Ваше Високопреосвященство, є все ж специфіка наставництва у житті церковному та нецерковному, у чому ж різниця світського підходу до цієї справи та православного, церковного...

– Щоб навчити іншу людину якихось істин, потрібен досвід, потрібні знання. Найголовніше, щоб в серці людини жила любов. Якщо в серці людини любов до цих дітей, то вона зможе впоратись із цим завданням. Життя суспільства тісно переплітається з життям Церкви, тому що ми народилися в православній країні, ми сповідуємо віру наших батьків, ми створюємо сім'ї, в яких на перше місце ставиться любов. Лише на основі любові можна пожертвувати собою заради іншої людини, і плодом цієї любові є діти. Але коли питання стосується того, щоб пожертвувати своїм особистим часом, знайти можливості, в тому числі і матеріальні, підтримати дитину, людина вже замислюється, чи зможе вона впоратися, чи ні.

Тобто кожен, приймаючи рішення – стати наставником для дитини чи ні, буде зважувати свої і духовні сили, і можливості. В основному, наскільки я знаю ситуацію, за це беруться люди, які вже мають своїх власних дітей, які вже придбали досвід виховання в сім'ї і готові влити цю дитину в життя своєї родини. Щоб вона, поспілкувавшись з тими, хто отримав любов, турботу, мають дах над головою та хліб насущний на столі, зрозуміла, що вона не чужа і не забута у стінах інтернатного закладу.

– Владико, я знаю, що Ви служите на території, яка розташована в зоні бойових дій. Це питання про суворі реалії війни: що Ви знаєте про ситуацію в церковній сфері на цій території, які є проблеми...

– Сьогодні весь світ православний, знаючи про те, що переживає Україна, допомагає нам молитвою у лікуванні, у заспокоєнні цього протистояння, цього кровопролиття, і ми відчуваємо силу цих молитов та небайдужості людей, які переживають за нас. Тому те, що не можна зробити якимись матеріальними засобами, гуманітарною допомогою, ліками, люди роблять це, закликаючи Господа на допомогу нам. І ми за це душевно, щиро дякуємо людям, небайдужим до випробувань, які переживає нині Україна.

А щодо обставин на Луганщині я можу сказати наступне. Наш народ терплячий. Наші батьки та діди пережили великі випробування в житті нашого суспільства, і голод, і війну... І пам'ять про ці події жива. Тому що серед нас живуть ветерани тих війн. Сьогодні ми молимося і працюємо над тим, щоб вистояти у непростих для нас обставинах. Звичайно ж, ми відділені від більшої частини України лінією фронту, і це розірвало не лише економічні відносини регіонів сходу та центру України, а ще й тісні родинні зв'язки між єдинокровними, єдиновірними братами і сестрами. У мирний час люди мали можливість їздити в паломництва до святинь нашої землі. Сьогодні таких можливостей вони не мають. Звичайно ж, вони підтримують стосунки зі своїми рідними та близькими усіма можливими способами, але душі і серця людей болять через те, що ми не можемо знайти миру, не можемо простити взаємні образи.

Свято, яке настає найближчими днями – Світле Христове Воскресіння, – закликає кожного з нас до прощення взаємних образ. І ми віримо, що слова Великоднього піснеспіву «Пробачимо все Воскресінням» почують усі, хто знаходиться по обидві лінії фронту. Дай Бог, щоб воскреслий Христос утихомирив, зцілив своїм святим, Світлим Воскресінням, увійшов в душі та серця людей та воцарив в них мир. Адже мир Сам Христос приніс на землю своїм втіленням і переміг смерть. Він знищив владу диявола над людством, і лише силою віри ми можемо перемогти всі спокуси цього світу, і заповідь «Блаженні Миротворці, бо вони синами Божими назвуться» зараз є дуже актуальною в наші дні.

– Дякую вам, владико, за інтерв'ю...

– Спаси Господи!