Безмежна любов батька (притча про блудного сина)
На запитання «який ваш Бог?» ми зазвичай починаємо бадьоро відповідати, що Він всемогутній, всевідаючий, милосердний тощо. Але це можуть бути просто слова, за якими може не стояти справжнє розуміння того, яким є наш Бог. А тим часом, не з'ясувавши цього, неможливо вибудувати правильні стосунки з Ним.
Найбільше одкровення Святого Письма – це те, що Бог – особистість і людина – також особистість. Між цими особистостями, кожна з яких має свободу (Бог за своєю природою, людина за даром від Бога), встановлюються певні стосунки. Якими вони будуть, залежить не тільки від Бога, а й від людини. Для багатьох Бог – це чарівна паличка, яка потрібна для вирішення проблем. Для таких людей Бог сам по собі не потрібен, потрібно щось від Бога, але не сам Бог. Погодимося, що левова частка всієї літератури, що продається у нас у церковних крамницях, – це опис чудес і допомоги згори, вказівки що робити, щоб ця допомога прийшла саме тобі. Яким святим молитися в кожній конкретній потребі, які молитви читати тощо. Тут не йдеться про те, що все це не потрібно і що кожен, хто просить Бога про щось, уже вибудував із Ним суто споживчі стосунки. Господь сказав: «Шукайте ж найперш Царства Божого й правди Його, а все це вам додасться» (Мф. 6,33). Якщо у людини у свідомості на першому місці стоїть прагнення до Царства Божого, то всі благодіяння від Бога, допомога згори в життєвих справах тощо сприймаються як «побічний ефект» такого прагнення, але не навпаки. На жаль, багато хто думає інакше: шукайте насамперед допомоги в життєвих справах, а Царство Боже додасться. Але так це не працює.
Ще одна велика категорія віруючих уявляє собі Бога як грізного суддю, який скрупульозно підраховує всі наші відступи й промахи, щоб нагадати їх на Страшному суді. Усі наші невичитані правила, порушені пости і так далі, все згадається і все стягнеться. Це призводить до того, що люди починають Бога боятися. Не тим рятівним страхом Божим, який є початком премудрості, а гріховним острахом, який прагне бути подалі від Бога, Який карає. А проте Христос відкрив нам, у чому полягатиме суд: «Суд полягає в тому, що світло прийшло у світ, а люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо діла їхні були лихі; бо кожен, хто чинить зло, ненавидить світло і не йде до світла, щоб не викрилися діла його, бо вони злі. А хто чинить правду, йде до світла, щоб відкрилися діла його, бо вони чинилися в Бозі» (Ін. 3,19–21). Блудний син із притчі не робив добрих справ, однак, йшов до світла. Чи став би він це робити, якби його свідомість була зосереджена на тому, що батько суворо стягне з нього за всі гріхи? Але в його свідомості на першому місці було щось інше. Можна й далі перелічувати різні викривлення нашої релігійної свідомості, які походять з того, що ми не розуміємо, яким є наш Бог. Але перейдемо вже до самої притчі.
«Один чоловік мав двох синів. І сказав молодший з них батькові: батьку, дай мені частину майна, що належить мені. І батько розділив між ними майно. Через кілька днів молодший син, зібравши все, пішов у далекий край і там розтратив своє майно, живучи розпусно» (Лк. 15,11–13).
Це просто приголомшливий опис того, як Бог любить людину і наскільки поважає її свободу. Саме прохання блудного сина – це неприкрита й цинічна образа батька. Син вимагає ту частину майна, яка належала б йому в разі смерті батька. Іншими словами, він каже батькові: «Для мене ти все одно що помер».
По-людськи, будь-який батько в такому разі не тільки не дав би синові частину майна, а ще й покарав би його за нахабство. І був би абсолютно правий! Крім того, батько чудово розумів, що робитиме син із його майном. Сама ситуація передбачала, що він розтратить його на гріховні задоволення. Виходить, що батько сам профінансував гріхи свого сина. Знову ж таки, по-людськи, будь-який батько сказав би, що не дозволить синові грішити, оскільки не дасть на це грошей. Але у Бога зовсім інший погляд на ці речі. «Бо ваші думки – це не Мої думки, а дороги Мої – то не ваші дороги, говорить Господь» (Іс. 55,8).
По-перше, якби батько силою чи ненаданням коштів залишив би сина вдома, що відбувалося б у серці цього сина? Ненависть до батька, злість і те саме бажання (незадовільнене, а отже ще сильніше) гріховних задоволень вирувало б у ньому. Можливо, син попри свою волю й виконував би веління батька, працював, робив усе, що від нього вимагали, і так далі. Але хіба потрібно батькові таке ставлення? А по-друге, згода батька демонструє, наскільки він поважає свободу свого сина. За всієї своєї батьківської влади, за всієї можливості не дати синові зробити ту помилку, яку він уже у своєму серці вирішив зробити, батько дозволяє йому реалізувати задумане. Це означає, що батько ніби говорить синові: «Ти – особистість. Не раб, не підневільний, а саме особистість, і я поважаю твої рішення, хоча вони – горе для мене».
«Коли ж він усе розтратив, настав великий голод у тій країні, і він почав бідувати. І пішов, пристав до одного з жителів тієї країни; а той послав його на свої поля пасти свиней. І він радий був насититися стручками, які їли свині, але ніхто не давав йому. Опам’ятавшись, він сказав: скільки наймитів у батька мого мають надлишок хліба, а я вмираю з голоду; встану, піду до батька мого і скажу йому: батьку! Згрішив я перед небом і перед тобою і вже недостойний зватися твоїм сином; прийми мене як одного з наймитів твоїх» (Лк. 15,14–19).
Можна сказати, що покаяння сина було вимушене, що він «прийшов до тями» під впливом обставин, що в нього не було іншого виходу. Може й так, хоча були й інші способи вийти зі становища: почати красти, грабувати, накласти на себе руки. Але він розкаявся щиро, і вже не так важливо з яких причин. На це вказують слова: «Згрішив я перед небом і перед тобою». Він – змирився («і вже недостойний зватися твоїм сином». І він не втратив надії на милосердя батька («прийми ж мене, як одного з своїх наймитів»). І, напевно, найголовніше – батько знову став для нього живим. Якщо в первісному проханні про частину майна звучало – «ти для мене помер», то зараз – «ти для мене живий, і я йду до тебе». І покаяння в сина не залишилося бездіяльним (як часто буває в нас), він встав і пішов до батька.
«Встав і пішов до батька свого. І коли він був ще далеко, батько побачив його і переповнився жалем; побіг і, кинувшись йому на шию, цілував його. Син же сказав йому: батьку! Я згрішив перед небом і перед тобою і вже недостойний зватися твоїм сином. А батько сказав рабам своїм: принесіть найкращий одяг і вдягніть його, і дайте перстень на руку його і взуття на ноги; і приведіть відгодоване теля, і заколіть; будемо їсти і веселитися! Бо син мій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся. І почали веселитися» (Лк. 15,20–24).
Чому батько побачив його, коли він був ще далеко? Та тому, що батько постійно чекав його, вдивлявся в далечінь, чи не йде його син. Батько не втомлювався чекати довгий час. Він чекав і не втрачав надії. А побачивши сина, побіг, хоча, можливо, був уже немічним старцем, побіг і обійняв його. А коли той почав говорити свою заготовлену промову, батько навіть не дав йому договорити, а наказав слугам вдягнути його і приготувати все для свята. Він дав йому перстень, тобто повернув повністю його синівську гідність. І навіть не запитав суворо, що він робив та де довірена йому частина майна. Це опис повної, несвідомої та безмежної любові. Любові, яка може бути тільки між двома особистостями.
З погляду логіки ця притча абсолютно абсурдна, її не міг розповісти якийсь «засновник релігії», але тільки Син Божий, який сповістив людям, що «Бог є любов...» (1 Ін. 4,16). Абсурдність цієї притчі в тому, що вона ніби спростовує все вчення про добродіяння, дотримання заповідей, аскетизм тощо. Мовляв, не треба напружуватися, не треба постити, молитися, трудитися, можна грішити й жити собі на втіху, а потім прийти до Бога і просто сказати «прости». Той самий посил звучить і в Євангельському оповіданні про розсудливого розбійника, розіп'ятого праворуч від Христа. Він творив жахливі справи, грабував, убивав, ґвалтував, а потім просто попросив пом'янути його в Царстві Христовому. І (о, диво!) він перший увійшов до раю. Увійшов раніше за пророків, праведників, пісників. Чи може бути щось абсурдніше, ніж це?! Але любов Божа саме така – вона прощає все, тільки б людина звернулася до Нього, тільки б повернулася, і не згадує нічого, що людина зробила гріховного.
При цьому помиляються ті, хто думає, що можна свідомо грішити, а потім розраховувати на прощення. Ні, подібне лукавство у стосунках із Богом неможливе, потрібно бути щирим. І в блудному синові не було лукавства. Він не тримав у голові план «Б», що, мовляв, поживу собі на втіху, а якщо притисне, повернуся до батька. Бога обдурити не можна.
Любов вища за логіку, вища за наші земні життєві мудрування. І саме цього не зрозумів старший син, а точніше він і не мав цієї любові, яка дозволила б йому радіти поверненню брата, як і їхній батько.
«А старший син його був у полі; і коли, повертаючись, наблизився до дому, почув музику та співи та радощі; і, покликавши одного із слуг, запитав: що це таке? Той же сказав йому: брат твій прийшов; і батько твій заколов відгодоване теля, бо прийняв його здоровим. Він розгнівався і не захотів увійти. Батько ж його, вийшовши, кликав його. Але він сказав у відповідь батькові: ось я стільки років служу тобі і ніколи заповіді твоєї не переступав, але ти ніколи не дав мені й козляти, щоб мені повеселитися з друзями моїми. Коли ж цей син твій, що змарнував добро своє з блудницями, прийшов, ти заколов для нього відгодоване теля. Він же сказав йому: сину, ти завжди зі мною, і все моє – твоє. Веселитися ж і радіти треба тому, що брат твій оцей був мертвий і ожив, пропав і знайшовся» (Лк. 15,25–32).
Що означає, що старший син не захотів увійти на бенкет з нагоди повернення брата? У Святому Письмі Царство Небесне часто уподібнюється бенкету: «Царство Небесне подібне одному цареві, який справляв весілля синові своєму» (Мф. 22,2). Тобто це означає, що старший син, який завжди виконував усі настанови батька, працював на нього і робив йому угодне, сам зі своєї волі відмовився увійти в Царство Небесне. Чому? Тому, що не мав любові. Бог – особистість, і людина – особистість, а відносини між ними – любов. Не можна тому, хто не навчився любити, бути в Царстві Небесному. Найважливіша заповідь про любов до Бога і ближнього дана зокрема й тому, що, не маючи любові, людина сама відмовиться увійти до Царства Небесного, де панує любов. Вона буде чужою там, і всі будуть їй чужими.
І ще один важливий момент – людина не зможе (або принаймні їй буде дуже важко) зрозуміти цю притчу, а отже, зрозуміти ставлення Бога до людини, якщо вона не матиме у своєму житті досвіду любові. Тієї любові, яка може виникнути тільки в сім'ї, де батьки люблять один одного і дарують дітям свою любов.