Про любов жертовну і фарисейську

Фото: ekklisiaonline.gr

Моральним ядром євангельської етики є слова Христа, які ми чуємо за богослужінням цього тижня: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю, і всім розумінням твоїм – це перша і найбільша заповідь. Друга ж подібна до неї: полюби ближнього твого, як самого себе».

Бог, який Сам є Любов, створив світ наскрізь наповненим енергією цієї Любові. Наша жага любові проявляється у відчайдушному пошуку зв'язку з тим, хто зможе цю потребу задовольнити. Наше гріховне розуміння «любові» прив'язує її жагою до володіння, тоді як Бог дарує нам всього Себе і від нас чекає такого ж дару. Віддаючи себе Богу, ми здобуваємо життя з надлишком, тоді як капсулювання нашого «Я» у броні власного егоїзму приносить душі вічну загибель.

Любов – це не просто почуття, це зміна самого способу буття, в якому наше его вбивається, а душа знаходить абсолютну свободу.

Домагання, ненаситність, інстинкт самозбереження, прагнення узурпації, жага самоствердження відчужують нас від зв'язку з Богом, встановлюючи межу нашому існуванню і захоплюючи нас до смерті. Хронологія духовного життя людини – це історія бою любові зі смертю. Любов перемагає смерть тоді, коли Бог стає для нас не засобом і навіть не метою, а всім змістом нашого життя. Христос показав нам приклад того, що означає любити. Це повне, до смерті «виснаження» і самопринесення заради того, кого ти любиш.

Христос є нареченим нашого потаємного «Я». Заклик любові, що виходить від Нього, – необхідна умова «народження згори». Зерно людської відокремленості має «вичерпатися» від будь-якої вимоги автономного існування. Людина повинна навчитися черпати своє буття і саме життя не в бажанні бути незалежною, а в любові до самопринесення.

Любов є прагнення до життя, до життя необмеженого, вічного, життя без кордонів. Любов, посіяна в нашу природу, своєю силою обіймає кожну складку нашого життя. Саме вона веде будь-яку людину і всяке створіння до кінцевої мети буття, до єдності з Джерелом і повнотою цієї любові – Особою Бога. Це прагнення до Бога невблаганне: воно вимагає, щоб ми стали одним цілим із передлежною сутністю світу, з красою землі, з безмежністю моря, з насолодою плодів, з пахощами квітів, і одним духом із Духом Божим. Тільки Він дарує нам можливість отримати цю єдність з усією світобудовою. Тому що Бог і є Особою цього світу. На всьому творінні лежить печатка Його Образу, Його безмежної краси. Його Божественний Логос, звертаючись до нас, обіцяє світ життя та дивовижну красу цілісності.

Кожна людина повинна розуміти, що її думки, воля і почуття засуджені зникнути в пороху разом з останнім ударом серця, з останньою варіацією свідомості, яка розіграна на клавішах головного мозку.

І тільки завдяки зв'язку з вічним Джерелом Життя і Любові можливе наше воскресіння та вбрання в безсмертя. Ця Любов вимагає від нас чистоти та чесності наших стосунків із Богом. А ця чистота неможлива без покаяння.

Покаяння – це не нарцисичний смуток з приводу юридичних помилок, а любовний «кенозис», що лежить за межами розуму. Наша гріховна природа мислить саму себе біологічно, як має мету в собі. Вона діє так, як їй подобається, відповідно до солодощів саможиття. Покаяння переміщає логіку природного життя за межі солодкості, в життя благодатне. Трамплін покаяння – усвідомлення гріха. Гріх – це просто порушення закону, це невдача, безрезультатність, недосягнення мети вічного життя.

Навіть у людських відносинах, коли ми закохуємося в особистість іншого, ми починаємо любити все те, що має з ним якийсь зв'язок. Ми любимо музику, яку він чи вона слухає, дороги, якими ходили разом тощо. А якщо любиш Бога, то тремтіння бажання підстерігає тебе в кожній краплі роси навесні, в снігу, який поглинає мережива горобини, в блакиті літнього неба, в пахощах осіннього дощу.

Перебуваючи в любові, ми розуміємо, що кожна складка краси цього світу, все створене Його мудрістю та мистецтвом, є даром любовного пориву Творця, піднесеним кожному з нас. Тому святий – це той, хто безрозсудно закоханий у кожне творіння Бога, навіть у те, що для багатьох здається фальшю природи: у плазунів, у хижаків, у явних лиходіїв. Ось що пише про святого преподобний Ісаак Сирін: «І від спогаду про них його очі випромінювали сльози… І він не міг витримувати чи чути про якесь псування чи смуток, що трапляється з творінням… І через це і про безсловесних… і про птахів, і про тварин, і про демонів... і про природу плазунів... і про все творіння... на всякий час приносив молитву зі сльозами».

Любов не має логіки. Виходячи з якої логіки молиться святий за плазунів і за демонів?

Логіка є лише у «професіоналів у галузі релігії», заброньованих у зброю закону. Їхня релігія – це індивідуальна спроба умилостивлення божественного. Вони мають логічно вірні, такі, що дають впевненість у своїй правоті, переконання. Вони мають мораль, яка гарантує їм повагу та авторитет. Вони мають культ, переповнений емоціями – такий собі трамплін задля досягнення психологічного комфорту. Єдине, чого в них немає, то це любові.

А любов починається там, де закінчується таке укріплене его, там, де Бог стає нам дорожчим від самого життя. У Євангелії любляча людина йде шляхом життя, а законник – шляхом смерті. Картина різниці між ними дана у протиставленні блудниці, яка омиває миром ноги Христа, та релігійного середовища, яке протестує проти його розтрати.

Покаяння блудниці – дія відверто любовна. Вона купує дуже дороге миро і витрачає його без ощадливості, марнотратно виливаючи разом із потоками покаяних сліз на ноги Спасителя. Такий порив беззахисної любові. Сліпе релігійне оточення вимірює цю дію мірою його корисної ефективності і знаходить такі дії безглуздими. «Краще було б продати і роздати жебракам», тоді духовний коефіцієнт корисної дії був би більшим. Блудниця любить марнотратно і безрозсудно, без жодного зв'язку із законом і логікою.

Законники ж вимірюють все логічною доцільністю та кількістю етичної користі. Але їх насправді не цікавлять бідні. Їх цікавить милостиня як дія, за яку вони отримають індивідуальну зарплату, заслужену в Божественного Воздаятеля. Бог їм потрібен лише як Воздаятель, лише для свого індивідуального виправдання. Тому й немислимо, щоб у них з'явився порив любові, який не вміщався б у логіку взаємообміну. Блудниця нічого не просить, вона не має на меті взаємообміну. Вона просто приносить найдорожче, що в неї є, нічого не чекаючи натомість, «бо полюбила багато».

Мовчання євангельської блудниці є руйнуванням закону, приходження в непридатність релігійної логіки. Це мовчання любові, яка говорить лише за допомогою того, що дає, не переймаючись тим, щоб отримати.

Засуджуючи сучасних Христуі книжників і фарисеїв, ми часто, самі того не помічаючи, стаємо схожими на них, закостеніючи у своєму псевдоблагочесті. Це проявляється у нашій черствій, жорсткій критиці будь-якої духовної немочі, всякого людського гріха та невдачі. Такі люди безжальні до будь-якого грішника, бо люблять не Бога, а свою ідеалізовану егоїстичну непорочність.

Якщо на першому плані ми маємо закон і мірки юридичної «чистоти», ми ніколи не зможемо полюбити Того, Хто обіймає митарів, блудниць і розбійників. Якщо ми все життя витратимо на те, щоб робити все «як правильно» і «як належить», не звертаючи уваги на стан свого духовного серця, то божественна благодать ніколи не зможе увійти в нашу душу. Власне, із цього і починається пекло.

Пекло – це втрата людиною можливості любити будь-кого, крім самого себе.

Господь наш, Ісус Христос, звільняє людську душу з в'язниці егоїзму, відчиняючи двері цієї в'язниці ключем Своєї Божественної Любові. Але річ у тому, що замок від цих дверей відчиняється з двох боків. Якщо ми не знайдемо свій ключ любові від цього замку, то залишимося ув'язненими в цій в'язниці назавжди.

Читайте також