Від Навуходоносора до гонінь на УПЦ: уроки Вавилонської печі

Фото: СПЖ

Історія, про яку піде мова, викладена в третьому розділі книги пророка Даниїла, яка входить до Старого Завіту. Навуходоносор II був одним із найбільших правителів в історії, він царював у Вавилоні з 605 по 562 рр. до Різдва Христового, тобто цілих 43 роки. Його імперія, яку історики згодом назвали Нововавилонською, охоплювала практично весь Близький Схід. У 599-597 роках він завоював Іудею, захопив скарби царського палацу і частину скарбів і богослужбових предметів Єрусалимського храму, також він вивів у полон безліч іудеїв, серед яких були й чотири юнаки: Даниїл, Ананія, Мисаїл та Азарія. У Вавилоні їм дали халдейські імена. Даниїл був названий Валтасаром, Ананія – Седрахом, Мисаїл – Місахом і Азарія – Авденаго. Їх навчили халдейської мови та наук, і оскільки вони виявили виняткову мудрість і розважливість, їх поставили найвищими сановниками при царському дворі. «І в кожній справі мудрого розуміння, про що не питав їх цар, він знаходив їх у десять разів вище за всіх таємнознавців і волхвів, які були в усьому царстві його» (Дан. 1, 20). Але не тільки це було причиною їхнього піднесення.

Цікаве питання: чому раптом могутній цар у своїй державі ставить на найвищі посади полонених ним людей з іншого народу, а не своїх співвітчизників? Така практика в історії різних імперій була дуже поширеною. Полонених юнаків, а часто й дітей з підкорених народів, виховували у відданості царю і робили з них елітних воїнів чи чиновників високого рангу. Причиною тому було те, що такі люди були зобов'язані своїм становищем виключно монарху. Інші чиновники з титульної нації їх недолюблювали, а отже, чужинці не могли ні на кого спертися, прийди їм на думку скласти змову проти монарха. Та вони й не хотіли цього робити, оскільки саме від добробуту монарха залежала не лише їхня кар'єра, а й життя. Це питання відданості монарху (а в сучасних умовах державі) дуже важливе для розуміння всієї історії з Вавилонською піччю.

Даниїл, Ананія, Мисаїл та Азарія служили Навуходоносору вірою і правдою, але дотримувалися закону Мойсея. Так, вони відмовилися харчуватися з царського столу, а їли овочі, при цьому виглядали навіть бадьорішими і здоровішими за тих служителів, хто отримував повноцінне харчування. Вони повною мірою виконували слова Христові, які пролунають ще через шістсот років: «…віддавайте кесарево кесареві, а Боже Богу» (Мф. 22, 21). Так тривало якийсь час, поки Навуходоносор не вирішив посягнути на те, що Боже.

«Цар Навуходоносор зробив золотий істукан, висотою в шістдесят ліктів, шириною в шість ліктів, поставив його на поле Деїрі, в області Вавилонській» (Дан. 3, 1). Це була величезна статуя висотою приблизно 25 метрів, причому історики допускають можливість того, що вона була відлита справді із золота. Що це був за істукан, кого він зображував, Святе Письмо не вказує, але за непрямими ознаками ми можемо визначити, що швидше за все це було зображення самого Навуходоносора. Так вважали святі Іоанн Златоуст, блаженний Ієронім, Симеон Метафраст і деякі інші тлумачі. За те, що це не було зображенням якогось божества, кажуть такі аргументи: по-перше, ідолам, що зображують язичницьких богів, не лише поклоняються, а й приносять жертви, обкурюють кадильним димом, запалюють перед ними вогонь і моляться. Нічого такого Навуходоносор не вимагав. Він вимагав тільки поклоніння: «…оголошується вам, народи, племена та язики: у той час, як почуєте звук труби, сопілки, цитри, цівниці, гуслів і симфонії та всяких музичних знарядь, падіть і вклоніться золотому істукану, якого поставив цар Навуходоносор» (Дан. 3, 4-5).

По-друге, кілька разів у тексті книги пророка Даниїла язичницькі божества та істукан Навуходоносора поділяються, показуючи, що це не одне й те саме. Наприклад, на святі оновлення істукана, коли іудейські юнаки не вклонилися йому, на них тут же донесли їхні колеги по службі з халдейської нації і нажалілися Навуходоносору: «Є мужі Іудейські, яких ти поставив над справами країни Вавилонської: Седрах, Місах і Авденаго; ці мужі не коряться наказам твоїм, царю, богам твоїм не служать і золотому істукану, якого ти поставив, не поклоняються» (Дан. 3, 12). Ймовірно, ці ябедники побачили слушну нагоду розправитися зі своїми ненависними конкурентами, але для нас важливо те, що «богам твоїм не служать» – окремо, а «золотому істукану, якого ти поставив, не поклоняються» – окремо.

А по-третє, незадовго до того, як Навуходоносор спорудив істукана, йому наснився сон, де він побачив аналогічного ідола. «Тобі, царю, було таке видіння: ось, якийсь великий істукан; величезний був цей істукан, у надзвичайному блиску стояв він перед тобою, і страшним був вигляд його. У цього істукана голова була із чистого золота, груди його та руки його – із срібла, черево його та стегна його мідні, гомілки його залізні, ноги його частиною залізні, частиною глиняні» (Дан. 2, 31-33). І ніхто інший як Даниїл пояснив йому, що це означало. А ще й те, що саме він, Навуходоносор, був золотою головою істукана. «Ти, царю, царю царів, якому Бог небесний дарував царство, владу, силу і славу, і всіх синів людських, де б вони не жили, звірів земних і птахів небесних Він віддав у твої руки і поставив тебе володарем над усіма ними. Ти – це золота голова!» (Дан. 2, 37-38). Тому цілком можливо, що Навуходоносор і вирішив відлити свою статую за аналогією з видінням уві сні. Втім, цей сон міг бути лише додатковим стимулом, оскільки дуже багато царів та імператорів споруджували статуї собі і вимагали поклоніння їм.

Отже, істукан – це не ідол якогось божества, і поклоніння йому не мало суто релігійного характеру. Але при цьому також не можна стверджувати, що релігійної складової там зовсім не було. Справа в тому, що правителі завжди прагнуть надати собі сакральний характер і тим самим зміцнити свою владу. В язичництві правителі оголошувалися богами чи посланцями богів, у християнстві сакралізація влади відбувалася через помазання на царство, і навіть у сучасних країнах інавгурація президентів часом супроводжується молебнями та благословеннями. Згадаймо, як у недавньому радянському минулому в усіх містах СРСР стояли статуї В.І. Леніна, перед якими відбувалися обряди на радянський манер, а апофеозом цього був Мавзолей з останками вождя, куди приходили радянські громадяни на поклоніння. А в центрі туркменської столиці Ашхабаді з 1998 по 2010 роки стояла майже стометрова конструкція із золотою статуєю Сапармурада Ніязова, який називався «батьком усіх туркменів».

У свідомості людей часів Навуходоносора, та й майже в усі наступні часи, поклоніння монарху як богу, напівбогу чи принаймні божому обранцю означало вираз відданості йому, визнання його влади над собою. Захід, який влаштував Навуходоносор на полі Деїрі, також виконував цю функцію – вираження відданості та визнання влади. Недарма на нього були зібрані чиновники з усіх підвладних земель. «…Послав цар Навуходоносор зібрати сатрапів, намісників, воєвод, верховних суддів, скарбників, законознавців, охоронців суду та всіх обласних правителів, щоб вони прийшли на урочисте відкриття істукана, якого поставив цар Навуходоносор» (Дан. 3, 2). Вони могли вірити у що хотіли, могли поклонятися своїм власним богам, здійснювати свої національні язичницькі обряди та все інше, але в одному вони мали бути єдиними – у визнанні влади Навуходоносора, що нерозривно було з визнанням божественності його самого та поклонінням його статуї.

Якщо екстраполювати цю формулу на сьогоднішню ситуацію в Україні, то ми побачимо те саме. І не лише в Україні. Охочі можуть самостійно проаналізувати це і в інших країнах, але нас цікавить власна держава. Наша держава створила Православну церкву України (ПЦУ), тодішній президент П. Порошенко особисто їздив на Фанар, проводив переговори, і навіть у тексті Томоса ПЦУ він вказується як його адресат: «…Його високоважності Президенту України пану Петру Порошенку…». Тепер від усіх православних християн українська влада вимагає приєднатися до цієї релігійної організації не тому, що вона єдина правильна, а тому, що такий крок рівносильний висловленню відданості українській владі та державі. Можна вірити чи не вірити, вважати себе православним чи атеїстом, але визнавати ПЦУ обов'язково. Це декларація лояльності. Не будемо торкатися зараз питань канонічності ПЦУ чи морального вигляду її представників. Просто можновладці, як за Навуходоносора, так і в нинішні часи вважають, що якщо ти кланяєшся тому, на що вони тобі вказують, значить ти вірний своїй країні та своєму правителю, відмовляєшся це робити – ти мінімум неблагонадійний, максимум зрадник і колаборант. Дуже показовою щодо цього є позиція слідчих СБУ в справі православних журналістів. Вони стверджують, що ПЦУ є атрибутом Української держави і, відповідно, будь-яка критика на її адресу – це держзрада та образа державних символів. Хтось скаже, що слідчі СБУ просто не читали Конституцію України, де написано протилежне. Але насправді вони дуже чітко висловили всю суть питання: ПЦУ – це атрибут держави, і її шанування чи не шанування – це питання не релігійних переконань, а критерій лояльності до влади. Так вважає сама влада. Так було майже за всіх часів. І спроби довести, що можна бути патріотом, але при цьому не кланятися державним богам чи істуканам, як правило, зазнають невдачі.

Тепер давайте подивимося на те, як поводилися Ананія, Мисаїл і Азарія, яких звинуватили в нелояльності до Навуходоносора і небажанні поклонятися його статуї.

По-перше, вони на відміну Навуходоносора чудово розуміли, де закінчується житейське і починається сакральне. Вони вірою і правдою служили царю, який, не будемо забувати, поневолив їх народ і взяв їх самих у полон. Вони приносили величезну користь Вавилонському царству своїми талантами та здібностями. Але коли їх хотіли змусити зробити поклоніння істукану, тобто дію релігійного характеру, вони відповіли рішучою відмовою. Навуходоносор їх дуже цінував, він зовсім не бажав втратити таких мудрих і чесних чиновників, при цьому він чудово знав, що вони шанують Єдиного Істинного Бога і поклоняються Йому. Навуходоносор і сам визнавав Бога євреїв найвищим Богом. «І сказав цар Даниїлові: Істинно ваш Бог є Бог богів і Владика царів, що відкриває таємниці, коли ти міг відкрити цю таємницю!» (Дан. 2, 47). Це ще раз доводить, що в очах Навуходоносора поклоніння ідолу було не відмовою від своєї віри, а доказом лояльності до його влади. Також і зараз нам кажуть: переходьте до ПЦУ, цим ви анітрохи не порушуєте православної віри, ви лише доводите свою відданість Україні. Але як Ананія, Мисаїл та Азарія розуміли, що насправді поклоніння істукану є порушенням заповіді: Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому одному служи, так і сучасні українські християни розуміють, що приєднання до ПЦУ є порушенням слів Символу віри: «Вірую в Єдину, Святу, Соборну і Апостольську Церкву».

По-друге, відмова отроків поклонятися істукану була висловлена ​​рішуче. Вони сподівалися на порятунок, але при цьому погоджувалися згоріти в печі навіть якщо порятунку не буде. «І відповіли Седрах, Мисах і Авденаго, і сказали цареві Навуходоносору: Немає потреби нам відповідати тобі на це. Бог наш, Якому ми служимо, силенний врятувати нас від печі, розпеченої вогнем, і від руки твоєї, царю, визволить. Якщо ж і не буде того, то нехай буде відомо тобі, царю, що ми богам твоїм служити не будемо і золотому істукану, якого ти поставив, не вклонимося» (Дан. 3, 16-18). Як бачимо, тут немає жодних пошуків компромісів, спроб зближення позицій, висування умов тощо. Це є прикладом того, як треба чинити в подібних ситуаціях. Якщо пояснити і довести не виходить, то потрібно просто стояти у своїй вірі і прийняти те, що буде. Є в недавній історії приклад, коли цей принцип було порушено, і при цьому, образно кажучи, отроки все одно опинилися у вавілонській печі. Це політика патріарха Сергія (Страгородського), названа згодом сергіанством, коли він йшов на компроміси з радянським режимом, намагаючись врятувати Церкву, але більшовики все одно продовжували її знищувати найжорстокішим чином.

По-третє, отроки, опинившись у вогні в вавилонській печі, не нарікали на Бога, що допустив це, не проклинали халдеїв, які несправедливо прирекли їх на муки, не запитували: «За що ж нам таке покарання?». Ні, вони каялися перед Богом. Самі особисто вони вели праведне життя, але вони каялися за весь ізраїльський народ, не відокремлюючи себе від нього. Книга пророка Даниїла передає нам їхню молитву: «Бо праведний Ти у всьому, що зробив з нами, і всі діла Твої правдиві, і дороги Твої праві, і всі суди Твої правдиві. Ти вчинив справжні суди в усьому, що навів на нас і на святий град отців наших Єрусалим, тому що по правді й суду навів Ти все це на нас за наші гріхи. Бо згрішили ми, і вчинили беззаконно, відступивши від Тебе, і в усьому згрішили. Заповідей Твоїх не слухали і не дотримувалися їх, і не чинили, як Ти наказав нам, щоб благо нам було. І все, що Ти навів на нас, і все, що Ти зробив з нами, зробив по справжньому суду» (Дан. 3, 27-31).

Ми сьогодні можемо скільки завгодно звинувачувати українську владу, що вона гонить Церкву несправедливо, можемо нарікати і злитися, але можемо вчинити, як ці три юнаки?

По-четверте, кинуті в піч не переставали сподіватися на Бога і від Нього чекати на милість і визволення. «Не посороми нас, але сотвори з нами за поблажливістю Твоєю і за великою милістю Твоєю, і спаси нас силою чудес Твоїх, і дай славу імені Твоєму, Господи» (Дан. 3, 42-43). Вони не вигадували жодних хитрих схем, планів, багатоходівок, щоб позбутися мук. Вони просто стояли у своїй вірі та чекали милості від Бога.

По-п'яте, і це дуже важливий момент, саме серед мук вони здобули Бога. «Навуходоносор цар здивувався, і поспішно встав, і сказав вельможам своїм: Чи не троє чоловіків кинули ми у вогонь зв'язаними? Вони у відповідь сказали цареві: Істинно так, царю! На це він сказав: Ось я бачу чотирьох чоловіків незв'язаних, що ходять серед вогню, і немає їм шкоди; і вигляд четвертого подібний до сина Божого» (Дан. 3, 24-25). Святитель Лука Кримський, який пройшов в'язниці та заслання, який не раз був на волосині від смерті, озаглавив свою автобіографію так: «Я полюбив страждання». Чому така парадоксальна назва? Тому що саме в стражданнях він знайшов Бога у своєму серці. Септуагінта і церковнослов'янський переклад наводять і ще деякі, досить важливі подробиці: «Ангел Господній зійшов у піч разом з Азарією та тими, що були з ним, і викинув полум'я вогню з печі, і зробив, що в середині печі був ніби шумливий вологий вітер, і вогонь ніскільки не доторкнувся до них, і не зашкодив їм, і не збентежив їх» (Дан. 3, 49-50). Це дуже промовистий образ того, як діє Благодать Божа. Людина перебуває серед страждань, навколо неї вирує полум'я. Бог не прибирає все це, але робить у серці людини такий острівець своєї Благодаті, що людині стають марними всі зовнішні випробування.

І, нарешті, по-шосте, отроки перебувають посеред печі, навколо них ніби хмара Благодати, вони ходять і вихваляють Бога: «Тоді ці троє, як би одними устами, заспівали в печі, і благословили і прославили Бога: Благословенний Ти, Господи Боже отців наших, і хвальний і возвеличуваний на віки, і благословенне ім'я слави Твоєї, святе і прехвальне і звеличуване на віки» (Дан. 3, 51-52). При цьому вони не намагаються самостійно вийти з печі. І приходить такий момент, коли сам Навуходоносор підходить до печі та закликає їх вийти. «Тоді Навуходоносор підійшов до гирла печі, розпеченої вогнем, і сказав: Седрах, Мисах і Авденаго, раби Бога Всевишнього! вийдіть та підійдіть! Тоді Седрах, Мисах і Авденаго вийшли з-поміж вогню» (Дан. 3, 26).

Нам, християнам, які стикаються з переслідуваннями з боку світської влади, слід пам'ятати про приклад Ананії, Азарії та Мисаїла. Вони показали, що істинна віра і відданість Богу вища за лояльність земній владі. Рішуча відмова трьох юнаків поклонятися статуї Навуходоносора нагадує нам, що стійкість у вірі та непохитність перед неправедними вимогами влади мають вирішальне значення для спасіння душі. Більше того, прославлення Бога навіть у випробуваннях, як це робили юнаки, показує, що наша віра може призводити до змін у світі. Троє юнаків, зазнавши мук, здобули не тільки спасіння, але й визнання і духовну перемогу над самим Навуходоносором, що свідчить про велику силу Божої благодаті.

Є привід замислитись і сучасним гонителям Церкви. Бо слова, що були накреслені на стіні таємничою рукою під час бенкету Вавилонського правителя: «Ме́не, ме́не, те́кел, упарси́н», означали таке: «Полічив Бог царство твоє і поклав кінець йому; ти зважений на терезах і знайдений дуже легким; розділене царство твоє і дано Мідянам і Персам».

Читайте також