Новорічна промова Зеленського: про єдність, мир і любов

Президент України Володимир Зеленський. Фото: СПЖ

Новорічна промова Президента України Володимира Зеленського викликала в українському суспільстві діаметрально протилежні емоції, які стали підтвердженням його основного призову – ми дійсно різні і тому дуже потребуємо об'єднання. Промова Зеленського складалася з декількох смислових блоків, але всі вони пронизані однією ідеєю – забути про те, що нас розділяє, відійти від риторики ненависті і злоби, навчитися любити і так стати єдиною нацією.

Любов і ненависть

Скажемо чесно, у попередників Володимира Зеленського риторика про об'єднання, звичайно, була. Однак, хоч там і говорилося про єднання, внутрішній її посил, скоріше, нагадував підпорядкування: «ось вам наша національна ідея, а хто її не прийме – пошкодує».

Всі ми пам'ятаємо цю ідеологію: в Україні існує «титульна» нація, і все, від культури до світогляду, має бути підпорядковане її інтересам. Навколо цих інтересів і оберталися постулати попередньої влади: якщо «мова» - то тільки українська мова, якщо «віра» – то тільки «патріотичні» ПЦУ або УГКЦ, ну, а якщо армія – то тільки «війна до переможного кінця». Також зазнала значних корекції історія, де героїзували безліч людей сумнівних моральних якостей тільки за те, що вони були «патріотичні». У той же час людей, які зробили для України дійсно дуже багато, передали забуттю тільки тому, що їм не пощастило жити в радянський період.

І хоча зовні така картинка виглядала привабливо, по суті вона була абсолютно нежиттєздатною. Така «національна ідея» просто фізично не могла всіх об'єднати. І не тільки тому, що в Україні живуть сотні тисяч віруючих різних релігій і конфесій, мільйони російськомовних і тих, хто просто вже втомився від війни і мілітаристської риторики. А й тому, що в ідеї «Україна – для українців» немає життєствердного начала. Чому? Давайте розберемося.

Ще зовсім недавно багато без запинки відповіли б, що бути українцем – значить, ненавидіти Росію і все «москальське» (від мови до фільму «Іронія долі, або З легким паром»), ненавидіти «совок» і все радянське (від пам'ятників до святкування 8 Березня), ненавидіти інакомислячих і ворогів (від ватників до вболівальників іншої команди).

Неважко помітити, що ключовим поняттям в цій ідеї можна назвати слово «ненависть», яке знаходить своє кінцеве і логічне завершення в гаслі «Слава нації – смерть ворогам!». Причому найдивніше, що цю ідеологію ненависті вважали цілком прийнятною в організаціях, в яких вона не може бути такою за визначенням, – в ПЦУ і УГКЦ. Однак ненависть не те, що є несумісним з християнством, вона руйнівна як для оточуючих, так і для її носія. І за замовчуванням не може служити стрижнем державної ідеології.

Тому Зеленський формулює нову громадську і громадянську позицію. І найголовніше, що у цій позиції є стрижень, який виражається в понятті, протилежному ненависті, – любов. Виявляється, щоб бути українцем, потрібно любити Україну, працювати на благо своєї Батьківщини, любити всіх без винятку українців, поважати їх погляди на життя, релігію, побут і традиції. Зеленський цілком і повністю відійшов від вузької парадигми західно-українського націоналізму і представив громадськості нову парадигму українського патріотизму, яка замість ненависті концентрується на любові. Недарма ж він у своїй промові двічі виголосив слова «я тебе люблю» і ще три рази – «любити».

Не словом, а ділом

Зеленський спробував вмістити у свою промову смислові месиджі, які включають різні сфери людської діяльності і взаємин. Його слова – це конкретний заклик до дії з чітким позначенням кордону неприпустимого: патріотизм закінчується там, де починається ненависть до своїх співгромадян.

Перший смисловий блок говорить про природу любові до Батьківщини.

Ключовими словами в цьому блоці можна назвати фразу про тих, хто багато років живе за кордоном і любить Україну в інтернеті. У цю категорію можна помістити всіх так званих «диванних патріотів», які в пошуках кращого життя покинули територію країни, але при цьому вчать «любити» Україну тих, хто залишився в ній жити. Їх порівнюють з тими, хто намагається, нехай і з перемінним успіхом (а то і безуспішно), робити щось тут, на місці: донецький лікар, який відкрив свою практику в Києві; учитель з Луганська, який таксував два роки в Запоріжжі і повернувся назад до Луганська; той, хто втратив все в Криму, і почав все з нуля в Харкові. Ось ці люди, які працюють тут і творять тут, в Україні, і є справжні українці, незалежно від мови та місця проживання.

Погодьтеся, заява дуже смілива, особливо якщо враховувати, що багато хто з тих, хто вчить «правильно любити» Україну, давно піднімають економіку інших країн (в тому числі і Російської Федерації). Але навіть в цьому випадку Зеленський не протиставляв їх один одному, а зміг показати і сказати, що ми єдині і все пізнається в порівнянні. Наприклад, ІТшнік, який мріє втекти з країни, і полонений, який мріє повернутися додому, – нехай і різні, але наші, свої, українці. Ось і виходить, що любити можна і потрібно не словом, а ділом. Це головне.

Право на свободу

У другому умовному блоці Зеленський сказав про речі, про які вже багато років ніхто не говорив. Про те, що права і свободи громадян країни жодним чином не залежать від їх релігії, мови, місця народження, національності, кольору шкіри або навіть «патріотизму» у вузькому, націоналістичному розумінні. Більш того, ці права не залежать від світогляду, сповідуваних принципів і політичних поглядів. А від чого ж тоді? Від Конституції.

Всі права громадян України залежать від головного закону країни. Даний постулат, до речі, дає надію не тільки на те, що в Україні припиниться поділ на «правильних» і «неправильних» українців, а й припиниться беззаконня. Ми можемо сподіватися, що нарешті прийде той час, коли кожен злочинець, неважливо, хто він – чиновник, мільярдер або «патріот», – відповідатиме за злочин за законом країни, а не за законом джунглів. Це особливо важливо для віруючих Української Православної Церкви, які чекають від держави припинення захоплень храмів, побиття людей і приниження їх честі та гідності тільки за те, що вони ходять «не в ту» Церкву.

Разом з тим, Зеленський підкреслив, що ці права не автономні, а мають на увазі ще й обов'язки. Потрібно платити податки, пристібати ремені безпеки і просто по-людськи поступатися місцем у громадському транспорті. Перш ніж стати українцем, як вірно помітив владика Лука Запорізький, потрібно стати людиною.

Традиції і сучасність

У третьому блоці Президент звертає увагу на те, що не треба огульно відкидати своє минуле, знищувати історію і боротися проти «пережитків минулого». Він намагається сказати, що при всій нелюбові до «совка» в ньому було багато і позитивних моментів. Були польоти в космос (Каденюк і Короленко), були величезні і потужні заводи, які створили найбільший у світі літак, були, нарешті, Лобановський, Ступка, Биков, а до них – Сковорода, Шевченко, Леся Українка. Не треба переписувати історію і вирішувати, що правильно, а що неправильно для країни на підставі ставлення до «нормандського формату» або політичних уподобань.

Адже в кінцевому підсумку були і є наші великі співвітчизники, яких просто викреслили з історії України тільки тому, що вони не вписуються в сучасні погляди на життя і «патріотизм».

Особливо варто відзначити релігійні алюзії в промові Президента. Він в черговий раз підкреслив, що не має наміру втручатися у внутрішні справи Церкви і Церков і визначати, кому і коли святкувати Різдво, коли і в який храм ходити, а який день присвячувати Богу. Він, людина зовні нерелігійна, нагадав віруючим людям, що любов до Бога неможлива без любові до людини. По суті, Зеленський алегорично вказав українцям на слова Христа: «По тому пізнають, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою» (Ін. 13, 35).

Єдність

Держава сильна тоді, коли об'єднує людей. І в цій тезі риторика Володимира Зеленського дуже близька позиції нашої Церкви. Протягом всього військового конфлікту на Донбасі Українська Православна Церква наголошувала і наголошує, що для неї українці – по обидві сторони конфлікту, що Її вірні чада живуть і в Донецьку, і в Сімферополі, що потрібно шукати те, що нас об'єднує, а не розділяє. Шукати не ненависть, а любов.

Цікаво, що буквально напередодні Нового року в інтернеті з'явилося велике інтерв'ю керуючого справами УПЦ митрополита Антонія (Паканича) в якому він сказав, що тільки Українська Православна Церква уособлює собою всю Україну. І не тільки тому, що існує і виконує свою спасительну місію на територіях, непідконтрольних українській державі, а й тому, що має універсальну природу, оскільки дає людям можливість, незалежно від політичних поглядів і місця народження, мови і соціального статусу, відчувати себе в церкві як вдома.

Підтримує його і митрополит Запорізький Лука, який, коментуючи виступ Президента, у своєму Telegram-каналі написав: «Апостол Павло пише, що у Бога немає "ні грека, ні іудея" (Кол. 3, 11). Ми всі перш за все люди. Ці слова апостола співзвучні президентському привітанню, в якому він постарався об'єднати громадян нашої Батьківщини і нагадати нам про те, що всі ми живемо в одному будинку, який називається Україна. При всій різниці між нами ми є громадянами однієї країни і повинні вчитися жити в мирі один з одним».

Порівняйте зі словами Президента: «Давайте пам'ятати, що любити Україну – значить, любити всіх українців, в якому б куточку нашої країни вони б не народилися».

* * *

Зеленський відійшов від уже звичних і досить обридлих шаблонних промов останніх п'яти років. Він не говорив про війну, Євросоюз і прагнення України в НАТО. Не робив порожніх обіцянок і не переконував, що ми сьогодні живемо краще, ніж учора.

Президент говорив про проблеми. Говорив вголос про те, про що в «пристойному» українському суспільстві говорити не прийнято – про «відплив мізків» з країни, про вимушену «робочу» еміграцію, про переселенців і тих, хто не знайшов себе в новій українській реальності. Говорив про те, що дійсно хвилює і тривожить багатьох, якщо не всіх українців, – про якість наших доріг, зарплати, традиції і відсутність взаєморозуміння. Нарешті, говорив про найголовніше, про те, за чим ми всі скучили і чого найбільше хочемо, – про мир і любов.

Що-небудь додати до того, що сказав Президент, складно. Не тому, що нема чого, а тому, що боязно – хоч би не помилитися, не "спустити на гальмах» те, що вже прозвучало. Ми не будемо зачаровуватися його словами, щоб потім жорстоко і боляче не розчаруватися. І тільки коли все, що він сказав, буде реалізовано його командою, тоді ми, може, додамо ще щось.

А поки будемо працювати і молитися, щоб все у нас, з Божою допомогою, вийшло.

Читайте також