Битва статутів: наскільки Українська Православна Церква залежить від РПЦ

Архієрейський Собор минув, зміни до Статуту РПЦ прийняті, прес-конференції офіційних осіб УПЦ проведені, коментарі та аналітичні статті написані. А питання про те, яка ж дійсна залежність УПЦ від Москви, залишається.

Після Архієрейського Собору недруги Церкви поспішили вилити на неї чергову порцію звинувачень у тому, що РПЦ звузила самостійні повноваження УПЦ. Це неправда, хоча і є одне «але». Справа в тому, що в одному пункті тексти Статутів УПЦ та РПЦ дійсно суперечать один одному. У чому суть цієї суперечності і що з цього випливає?

У попередній версії Статуту РПЦ Українська Православна Церква була згадана в Розділі XI «Самоврядні Церкви». Однак у списку самоврядних Церков вона не значилась. Замість цього визначалось: «Українська Православна Церква є самоврядною з правами широкої автономії. У своєму житті і діяльності вона керується Томосом Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року та Статутом Української Православної Церкви, який затверджується її Предстоятелем та схвалюється Патріархом Московським і всієї Русі».

Тобто був позначений досить незвичайний статус «самоврядної з правами широкої автономії», але у чому цей статус виражається, сказано не було. Змістове наповнення статусу «самоврядна Церква» є (Глава XI), статус «автономна Церква» теж є (Глава X). А от у чому саме виражається статус УПЦ? Це питання породжувало пересуди і давало підстави, щоб жорстко критикувати УПЦ, звинувачуючи її в тому, що вона є структурою «держави-агресора» в Україні.

Священноначаліє УПЦ, відповідаючи на ці звинувачення, говорило про самостійність УПЦ абсолютно у всіх питаннях, окрім віровчення, моралі і канонічного устрою Церкви. При цьому посилалось на такі документи, як «Визначення Архієрейського Собору Руської Православної Церкви 1990 року "Про Українську Православну Церкву"», Грамоту Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року та Статут УПЦ.

На що недруги Церкви відразу ж переводили стрілки на Статут РПЦ і говорили, що він не визначає УПЦ як незалежну структуру. Щоб забрати у недругів і цей аргумент, а також, щоб на рівні основного юридичного документу РПЦ підтвердити самостійність і незалежність УПЦ, Митрополит Онуфрій і виступив з ініціативою наповнити статус УПЦ як «самоврядної з правами широкої автономії» конкретними положеннями. Тобто зафіксувати, у чому ж цей статус виражається.

Слід зазначити, що ініціатива цього виходила саме від Предстоятеля УПЦ, і вже тому не могла містити звуження чи зменшення прав УПЦ.

Архієрейський Собор підтримав цю ініціативу, і в Статут РПЦ була внесена окрема Глава X: «Українська Православна Церква». У першому пункті визначається статус УПЦ: «самоврядна з правами широкої автономії». У другому пункті визнається її «незалежність і самостійність в її управлінні». У третьому перераховуються документи, якими вона керується у своїй діяльності. Це:                 

• Визначення Архієрейського Собору Руської Православної Церкви 1990 року «Про Українську Православну Церкву»;

• Грамота Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року;

• Статут Української Православної Церкви

На підставі цих документів можна розмежувати, які питання належать до компетенції УПЦ, а які – до всієї РПЦ.

Абсолютно самостійно УПЦ вирішує такі питання:

1. Кадрові. Обрання всього духовенства, починаючи від іподияконів і закінчуючи Предстоятелем УПЦ. Ніяких юридичних інструментів, за допомогою яких Москва могла б вплинути на рішення кадрових питань в УПЦ, не існує в принципі. Про благословення Предстоятеля УПЦ Московським Патріархом буде сказано нижче.

2. Фінансові. Всі питання фінансування парафій, монастирів, єпархій і самої митрополії УПЦ вирішуються в Україні. Байки про те, що після кожного недільного дня до Росії вивозять валізи грошей, зібраних з простих українських парафіян, не підтверджуються жодним фактом, хоча й звучать не одне десятиліття.

3. Господарські. Всі свічкові заводи, кравецькі майстерні, монастирські сільськогосподарські підприємства і т. д. управляються на рівні монастирів, єпархій або ж Адміністративно-господарським управлінням УПЦ, підзвітним Синоду УПЦ.

4. Майнові. Права власності, а також інші майнові права на всі храмові будівлі та інше рухоме і нерухоме церковне майно належать виключно УПЦ. Про це прямо говориться в листі Патріарха Алексія міністру юстиції України В. Онопенку.

5. Адміністративні. Утворення та скасування єпархій, визначення їхніх меж, створення у разі необхідності митрополичих округів, створення і скасування синодальних відділів, визначення їхніх повноважень і т. д. Все це входить до компетенції керівних органів УПЦ.

6. Зовнішні зв'язки. В УПЦ існує Відділ зовнішніх церковних зв'язків, який займається комунікацією як з Помісними Православними Церквами, так і з іншими державами та міжнародними організаціями. Нинішній тиск на УПЦ як з боку держави, так і з боку радикальних націоналістів активізував цей напрямок. Було створено Представництво Української Православної Церкви при європейських міжнародних організаціях, а її глава Віктор (Коцаба) возведений у сан єпископа. Звичайно, у відомих моментах зовнішні зв'язки УПЦ припускають деяке узгодження з Московською Патріархією. Наприклад, не може без такого узгодження відбутися зустріч Предстоятеля УПЦ з римським папою. Але ніяких юридичних інструментів для впливу Московської Патріархії на зовнішню діяльність УПЦ не існує. Відповідний відділ підзвітний лише керівним органам УПЦ.

7. Судові. «В Українській Православній Церкві діє власна вища церковно-судова інстанція. При цьому суд Архієрейського Собору є церковним судом вищої інстанції для Української Православної Церкви» (П. 12. Гл. X Статуту РПЦ). Не поспішайте з висновками про те, що все ж у судових питаннях УПЦ не самостійна. Як слід розуміти положення про цю «вищу судову інстанцію», буде сказано нижче.

Якщо ж всі ці питання – кадрові, фінансові, господарські, майнові, судові та зовнішніх зв'язків – належать до самостійної компетенції УПЦ, то саме час поставити запитання: а у чому ж УПЦ підпорядкована РПЦ?

А підпорядковується ось у чому:

1. Віровчення. УПЦ не може самостійно викладати або пояснювати православні віроповчальні істини. Прецеденти, коли окремий архієрей або навіть священик пише свій «православний катехізис», зустрічаються, але ці праці так і залишаються «катехізисом» конкретного батюшки чи владики. Зараз в РПЦ йде розробка проекту Катехізису Руської Православної Церкви. Прийняття такого віронавчального документа на рівні окремої Помісної Церкви є можливим, і такі історичні прецеденти вже були. Але його ухвалення на рівні «самоврядної Церкви з правами широкої автономії» абсолютно недоцільне. У разі прийняття Катехізису в РПЦ він буде мати обов'язкове значення і для УПЦ.

2. Моральні вчення. Що є гріхом, а що ні. Що в житті православного християнина можна допустити в рамках церковної ікономії, а що є абсолютно неприйнятним. Ці та інші питання вирішуються всією РПЦ і є обов'язковими для вірних чад УПЦ. Прикладом може служити документ «Основи соціальної концепції Руської Православної Церкви», прийнятий Архієрейським Собором у 2000 році. Відношення до політики, держави (не конкретно, а взагалі), до праці, до власності і т. п. Питання особистої, сімейної та суспільної моральності, проблеми біоетики та інше. Все це не може бути сформульовано на рівні УПЦ. І взагалі, можна висловити жаль, що подібний документ не прийнятий на рівні Вселенського Православ'я. Може, це станеться у майбутньому. Поки ж жодна Помісна Церква, крім РПЦ, не змогла створити такий документ, що вимагає величезних наукових і богословських зусиль великої кількості людей. Відомо, що в церковній практиці інших Помісних Церков відбувається добровільна рецепція (запозичення) як всього цього документа, так і окремих його положень.

3. Канонічні питання. Ця категорія повноважень продовжує попередню. Прикладом може служити документ «Про канонічні аспекти церковного шлюбу». Навряд чи має сенс вирішувати такі питання на рівні УПЦ. У нас що, може бути свій «незалежний» погляд на те, скільки разів можна вінчатися або з яких причин розлучатись? Хіба що в Розділ V, «Визнання церковного шлюбу таким, що втратив канонічну силу», можна ввести додаткові причини для розлучення. Після пункту «а) відпадання одного з подружжя від Православ'я» записати «б) заперечення «Революції гідності». Жарт!

Тобто підпорядкування УПЦ Московській Патріархії відбувається з питань, зовсім не пов'язаних з так званим зовнішнім буттям Церкви. Є й ще дещо, і саме на це звертають увагу недруги Церкви:

• Патріарх Московський благословляє новообраного Предстоятеля УПЦ;

• він же схвалює Статут УПЦ;

• ім'я Патріарха Московського поминається у всіх храмах УПЦ. 

Не треба поспішати заявляти, що цим УПЦ виявляє свою залежність від Москви. Справа в тому, що на мові, так би мовити, світської юриспруденції все це відноситься до представницьких повноважень, якими володіє, наприклад, монарх у конституційних республіках. Скажімо, королева Великобританії є главою таких держав, як Канада, Австралія, Нова Зеландія. Загалом 16 держав. Але ніхто не говорить, що ці країни не є суверенними і незалежними.

Задамося питанням: а що буде, якщо Патріарх не благословить новообраного Предстоятеля УПЦ чи не схвалить її Статут, що буде, якщо якийсь батюшка в глухому селі не згадає Патріарха за богослужінням? Ані Статут УПЦ, ані Статут РПЦ, ані інші документи не дають жодної відповіді на це питання. Це означає, що ситуація в такому випадку вийде з юридичної площини і перейде в іншу: політичну, дисциплінарну, моральну, духовну і т. д. Це все належить до питань, як: що буде, якщо Предстоятелі Помісних Церков не визнають обрання Патріарха РПЦ? Юридичної відповіді немає.

Усвідомити представницький характер повноважень, наприклад, того, що Патріарх благословляє новообраного Предстоятеля УПЦ, можна, порівнявши це з порядком обрання Предстоятеля Самоврядної Церкви.

На першому етапі Патріарх і Синод РПЦ затверджують кандидатів у Предстоятелі Самоврядної Церкви. Потім Собор єпископів цієї Церкви обирає з них Предстоятеля. Далі Патріарх затверджує новообраного, і тільки після цього новий Предстоятель посідає свою посаду. Ось це приклад дійсно управлінських, а не представницьких повноважень.

Таким чином, виводити з вищевказаних повноважень Патріарха щодо УПЦ твердження про те, що УПЦ несамостійна, абсолютно невірно.

Дещо в іншому сенсі слід розглядати положення Статуту РПЦ про те, що вищою судовою інстанцією для УПЦ є Архієрейський Собор РПЦ, а також те, що рішення Помісного та Архієрейського Соборів РПЦ обов'язкові для Української Церкви.

Помісний і Архієрейський Собор РПЦ може приймати щодо УПЦ рішення тільки з тих питань, які не віднесені статутними документами до виключної компетенції УПЦ. Як ми вже розібрали, таких не багато, і вони належать до суто релігійної сфери. Це догматика, моральність та канонічний устрій.

Це положення Статуту, а також те, що вищою судовою інстанцією є Архієрейський Собор РПЦ, можна порівняти з так званими «сплячими» повноваженнями тієї ж англійської королеви. Тобто вони розраховані на якісь крайні випадки, які можуть виникнути в майбутньому. Якісь абсолютно незвичайні обставини, при яких може знадобитись приймати якісь екстрені заходи. Наприклад, в Україні повстане якийсь єресіарх, подібний Арію або Македонію, або другий «Михайло Денисенко» (не дай Боже, звісно). Це аж ніяк не означає, що РПЦ буде користуватися цими повноваженнями в повсякденному житті. Та ж англійська королева може відправити у відставку британського прем'єр-міністра, але востаннє таке було в 1834 році. І знову ж, такі випадки, як правило, виходять за межі юриспруденції і набувають іншого виміру: політичного, морального або духовного.

Таким чином, можна повторити сказане дуже багатьма офіційними особами і в УПЦ, і в РПЦ: зміни в Статуті РПЦ не створюють ніякої нової юридичної реальності, вони закріплюють і виражають текстуально той порядок взаємовідносин і той статус УПЦ, який існує і за яким УПЦ живе вже не одне десятиліття.

АЛЕ! На жаль, в одному місці статути УПЦ і РПЦ суперечать один одному. І це факт. Йдеться про те, який орган затверджує рішення Синоду УПЦ про утворення та скасування єпархій, а також визначення їхніх меж. У Статуті УПЦ це Собор єпископів УПЦ.

А от у Статуті РПЦ – Архієрейський Собор РПЦ.

Про те, що тут мається на увазі, саме Архієрейський Собор РПЦ каже, що, по-перше, у всіх пунктах Глави X: «Українська Православна Церква» термін «Архієрейський Собор» вживається у значенні «Архієрейський Собор РПЦ», а по-друге, в Українській Православній Церкві такий орган взагалі відсутній, є Собор єпископів. Це два різних терміна, хоча за суттю вони означають одне і те саме.

Практика застосування цієї норми також говорить про те, що дійсно Архієрейський Собор РПЦ завжди затверджував рішення про створення українських єпархій. Щоб у цьому переконатися, досить переглянути документи Архієрейських Соборів РПЦ за минулі роки. Ось, наприклад, від 2013 року:

Таким чином, в існуючий порядок взаємовідносин УПЦ і РПЦ дійсно не було внесено нічого нового. І немає жодних підстав говорити про звуження або зменшення прав УПЦ.

Що ж стосується самої колізії Статутів УПЦ і РПЦ, то можна сказати наступне.

По-перше, з суто юридичної точки зору, в питанні затвердження утворення єпархій перевагу слід віддати Статуту УПЦ. На тій підставі, що у п. 1 Гл. X сказано, що УПЦ у своєму житті і діяльності керується Визначенням Архієрейського Собору РПЦ, Грамотою Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року та Статутом Української Православної Церкви. Але не сказано, що вона керується Статутом РПЦ.

По-друге, не було ще жодного прецеденту, коли б Архієрейський Собор РПЦ не затвердив рішення Синоду УПЦ щодо єпархій. І практично неможливо уявити, в якому випадку це могло б статися. Таким чином, це також можна віднести до представницьких, а не управлінських повноважень.

По-третє, в Церкві, на відміну від держави, багато питань вирішуються не з юридичних формулювань, а відповідно віковим традиціям. За якими єпархії утворюються з благословення священноначалія Помісної Церкви.

Тому говорити, що в питанні утворення єпархій УПЦ несамостійна і підпорядковується РПЦ, невірно.

Завершити хотілося б словами єпископа Віктора (Коцаби), що прозвучали в інтерв'ю каналу «Перший Козацький». Щодо звинувачень, що УПЦ керується з Москви, владика сказав наступне:

«Я запрошую своїх опонентів до себе в кабінет, і ви будете дивитися день, два, скільки вам потрібно, як управляється Українська Православна Церква. І ви будете бачити, що ніяких контактів, ніякого узгодження з Москвою навіть близько немає. Церква має свого Предстоятеля, свій Синод, вона має своє управління, своє життя, своє буття. І так вона з 1990 року несе свою спасительну місію в Україні».

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.

Читайте також