«Це автокефалія?» Що означають для Києва зміни у статуті РПЦ

30 листопада Архієрейський Собор вніс зміни до Статуту РПЦ. Окрема глава в ньому тепер присвячена Українській Православній Церкві, яка іменується самостійною та незалежною. Деякі ЗМІ подали це як сенсацію, деякі як «самообман». Що ж це означає насправді?

І зміни до Статуту РПЦ, і вся позиція, як РПЦ, так і УПЦ з питання про автокефалію/автономію/незалежність/самостійність УПЦ означають головним чином наступне.

Церква, яка керується Заповідями Божими і перш за все про любов до Бога і ближнього, розуміє те, що ніяк не можуть зрозуміти українські горе-керівники держави. А саме – Україна дуже різна і люди, які є її громадянами, теж дуже різні. І не можна реалізовувати інтереси одних за рахунок приниження та ігнорування інтересів інших.

Паства Української Православної Церкви дуже різна: і за мовою, і за менталітетом, і за політичними поглядами, і за відношенням до Росії. Не є секретом, що мешканець Маріуполя не зрозуміє розмовної мови мешканця Закарпаття. Не є секретом, що сталевар з Кривбасу веде інший спосіб життя, ніж фермер з Коломиї. Але всіх цих людей об'єднує вірність Богу та Його Церкві.

Не є секретом також, що з питання про канонічну автокефалію УПЦ також є різні думки. Є прихильники як повного відділення від РПЦ, так і звуження автономних прав УПЦ взагалі до ступеня екзархату, яким вона була до 1990 року. Але для всіх цих людей цінністю більш важливою, ніж власна думка, є єдність Церкви Христової. Єдність, яку ще важливіше зберегти перед загрозою насильства з боку розкольників та перед неприкритим тиском держави. І ця єдність і забезпечується нинішнім канонічним статусом УПЦ.

На Архієрейському Соборі, що проходить в ці дні, не йшлося ані про повне відокремлення від РПЦ, ані про звуження її автономії. І те, і інше, можливо, хотіли б бачити окремі групи ієрархів. І те, і інше однозначно зашкодило б Церкві, викликавши нові розколи та розділення. Але ні того, ні іншого не було на Соборі. Що, однак, не завадило світським ЗМІ вибухнути черговими нападками на Церкву, критикуючи її за те, що, нібито, РПЦ відділила від себе Українську Церкву і за те, що, нібито, втрутилась у її справи. І те, і інше – неправда.

Українська Православна Церква зберігає два основних принципи свого канонічного статусу:

·         вона пов'язана з Помісними Православними Церквами через Руську Православну Церкву;

·         вона є самоврядною і незалежною.

Про це постійно говорили як Предстоятель УПЦ Блаженніший Митрополит Онуфрій, так і інші архієреї. Часто це доводилося роз'яснювати церковним недоброзичливцям у зв'язку з антицерковними законопроектами 4128, 4511 та 5309. Ще частіше у зв'язку з нападками на УПЦ та звинуваченнями її в тому, що вона нібито є структурою «держави-агресора», яка виконує в Україні підривні функції. Подібними, абсолютно безпідставними, звинуваченнями відзначились як президент України, так і інші вищі посадові особи. Сподіваємося, що колись їм буде за це соромно.

Деяку, і причому досить ефемерну підставу їм давала та обставина, що в Статуті РПЦ статус Української Церкви був визначений не зовсім коректно з точки зору точності юридичних дефініцій. Блаженніший Митрополит Онуфрій сказав про це так: «...пункт 18 Глави XI Статуту РПЦ не в повній мірі відображає Визначення Архієрейського Собору Руської Православної Церкви 1990 року про надання Українській Православній Церкві незалежності й самостійності в управлінні» і запропонував виділити положення про УПЦ в окрему главу. З чим і погодився Архієрейський Собор, причому одноголосно.

Отже, яким чином змінений Статут РПЦ закріпив самоврядування і незалежність УПЦ.

Це проявляється в наступних положеннях:

·         УПЦ проголошена самостійною, незалежною і самокерованою з правами широкої автономії;

·         органами управління УПЦ є її Собор і Синод, очолювані Предстоятелем;

·         центр управління УПЦ знаходиться в Києві;

·         утворення та скасування єпархій, а також визначення їх меж належить до відання Синоду та Архієрейського Собору УПЦ;

·         Предстоятель УПЦ обирається її єпископатом;

·         архієреї УПЦ обираються її Синодом;

·         в УПЦ діє власна вища церковно-судова інстанція;

З іншого боку, зв'язок Української Православної Церкви з РПЦ проявляється в наступному:

·         Статут УПЦ схвалюється Патріархом Московським і всієї Русі;

·         новообраний Предстоятель УПЦ благословляється Святішим Патріархом Московським і всієї Русі;

·         ім'я Патріарха Московського і всієї Русі поминається у всіх храмах УПЦ;

·         архієреї УПЦ є членами Помісного і Архієрейських Соборів РПЦ, беруть участь в їхній роботі, а також і в засіданнях Священного Синоду РПЦ;

·         рішення Помісного та Архієрейського Соборів РПЦ є обов'язковими для Української Православної Церкви;

·         суд Архієрейського Собору РПЦ є церковним судом вищої інстанції для УПЦ;

·         УПЦ отримує святе миро від Патріарха Московського і всієї Русі.

Оскільки ці положення можуть хибно тлумачитись недругами Церкви, бурхлива фантазія яких вже волає про те, що УПЦ, нібито, зовсім не самостійна, прокоментуємо їх трохи докладніше.

Так, Статут УПЦ схвалюється Патріархом Московським. Ще жодного разу Патріарх не висловив свого несхвалення, і досить складно уявити, в яких випадках це могло б статися. Хіба що в разі грубого порушення канонічного ладу.

Так, при обранні нового Предстоятеля УПЦ, він повинен отримати благословення Патріарха. І ще жодного разу Патріарх не відмовив у такому благословенні. І Патріарх, і всі інші ієрархи прекрасно розуміють, що для того, щоб Патріарх не дав свого благословення, так само як і не схвалив би Статут УПЦ, необхідна причина настільки загрозлива для канонічного устрою та чистоти Православ'я, при якій Патріарх просто не зможе діяти інакше. Наслідки такого рішення можуть бути занадто великими, оскільки, якби таке сталося, це було б надпотужним поштовхом до проголошення автокефалії УПЦ в односторонньому порядку. Тому заяви про те, що утвердження Київського Митрополита залежить від примхи Московського Патріарха – абсолютно безпідставні.

Так, ім'я Патріарха Московського поминається у всіх храмах УПЦ. І це є проявом того духовної зв'язку, який з'єднує УПЦ із Всесвітнім Православ'ям.

Так, українські архієреї є членами Помісного та Архієрейського Соборів РПЦ, а також Священного Синоду. І це – найбільш красномовне підтвердження того парадоксального факту, що не російські архієреї керують УПЦ, а навпаки, українські владики вирішують питання внутрішнього життя РПЦ. Ця теза докладно розглянута у статті «У кого де «керівний центр»?

Так, рішення Помісного та Архієрейського Соборів РПЦ є обов'язковими для Української Православної Церкви. І це положення якраз і викрутять і так, і сяк недоброзичливці Церкви з метою показати залежність УПЦ від Москви. Але будь-який юрист скаже, що ці обов'язкові для УПЦ рішення не можуть зачіпати ту сферу, яка Статутом РПЦ, Визначенням Архієрейського Собору РПЦ 1990 року «Про Українську Православну Церкву», Грамотою Патріарха Московського і всієї Русі 1990 року та Статутом Української Православної Церкви віднесені до власної компетенції УПЦ. А це все організаційні, адміністративні, фінансові, майнові та кадрові питання. Обов'язковими для УПЦ можуть бути рішення у сфері віровчення та моралі. Прикладом таких обов'язкових рішень може бути Положення «Про монастирі та чернецтво» або вирішення питання про сім'ю та шлюб, яке планує прийняти Собор у найближчі дні.

Так, суд Архієрейського Собору РПЦ є церковним судом вищої інстанції для УПЦ. А також, для незгодних, є можливість апелювати до Помісних Православних Церков. Саме це зробив колишній митрополит Філарет (Денисенко), коли в 1992 році Собори в Москві і Харкові позбавили його сану та посади за вчинений розкол. Він тоді написав листа всім Предстоятелям Помісних Церков, в яких скаржився на нібито незаконність цих рішень. Але жодна Помісна Церква його не підтримала. Щоправда, Денисенко цьому теж не підкорився. Знову-таки, досить складно уявити, який-такий страшний спір потрібно вчинити в Українській Православній Церкві, щоб він розглядався на рівні Архієрейського Собору РПЦ. А від розколів нехай вбереже нас Господь!

Так, УПЦ отримує Святе Миро від Московського Патріарха. Але, по-перше, варіння Святого Мира – це настільки важливий процес, що в ньому, як правило, бере участь і Предстоятель УПЦ, як член Священного Синоду. А по-друге, автокефальна Елладська Православна Церква отримує Святе Миро від Константинопольської, і це записано в її Статуті.

Тому розподіл положень про «пов'язаність» та «незалежність» РПЦ і УПЦ представляється дуже гармонійним, збалансованим та таким, що абсолютно адекватно відповідає сьогоднішнім реаліям.

Але, якими б мудрими не були прийняті рішення, як би вони не сприяли миру та благу Церкві, знайдуться недоброзичливці, які все вивернуть шкереберть і звинуватять Церкву у всьому, що тільки зможуть придумати.

Нам же, вірним чадам Церкви Христової, належить виконувати своє спасіння зо страхом і тремтінням (Фил. 2, 12) та не слухати тих, хто намагається сіяти ворожнечу і спокусу.

Читайте також