Петро Олексійович і Революція 1917 року: тоді та сьогодні

Святіший Патріарх Кирил під час проповіді в Успенському соборі Московського Кремля у свято Казанської ікони Божої Матері назвав основну глибинну причину катастрофи 1917 року, яка у недавньому радянському минулому гордо називалась Великою Жовтневою Соціалістичною Революцією.

На думку Патріарха, цією причиною стали «зміни в суспільстві, які відбулися ще за 200 років до неї (катастрофи – Ред.): тоді стали руйнуватись духовні основи життя просвіченого суспільства, так званої еліти. Люди почали втрачати внутрішній суверенітет, віддаючи свої розум і душу тому, що приходило ззовні, сприймаючи сигнали ззовні абсолютно некритично, підверстаючи під них свою віру, свій світогляд, що й призвело до втрати віри, до духовного та інтелектуального потьмарення».

Що ж сталося за 200 років до Революції 1917 року? Які існують паралелі між тими процесами, що були запущені на початку XVIII століття, і тим, що відбувається в сьогоднішній Україні? І чи можемо ми щось змінити?

У 1682 році царем всієї Русі був проголошений десятирічний Петро, названий згодом Першим і Великим. Він отримав старомосковське церковне виховання. Так само, як і його однолітки, він вчився читати по Псалтирі і Часослову. Але в юності він завів знайомство з мешканцями Німецької слободи. Лютерани, які складали більшість її населення, мали великий вплив на формування особистості царя, у тому числі на його глузливе сприйняття повсякденного староруського життя, основою якого була православна віра.

Заперечення Петром свого православного коріння дійшло до того, що на початку 1690-х років він заснував найогиднішу пародію на Церкву – «Всешутейший, Всепьянейший и Сумасброднейший Собор». «Собор» проіснував до середини 1720-х років, до нього входили вищі сановники держави та найближчі сподвижники Петра. У Собора був постійний голова, який носив титул «великий господин святейший кир Ианикита, архиепускуп Прешпурский и всея Яузы и всего Кокуя патриарх».

Прізвиська соборян пародіювали чернечі імена з додаванням до них нецензурних назв чоловічих та жіночих статевих органів. Заходи, які проводились «Собором», блюзнірськи пародіювали Церковні Собори і хресні ходи, супроводжувались пияцтвом, розпустою та небувалими мерзотностями. На першому, строгому, тижні Великого посту «всепьянейший Собор» Петра влаштовував «покаянну» процесію. «Его всешутейшество» виїжджав, оточений своїми поплічниками у вивернутих кожушках, на ослах, волах або на санях, запряжених свинями, козлами та ведмедями. А у Вербну неділю пародіювали традицію ходи на осляті. На «потішному дворі» після обіду вирушала процесія: «патріарха жартівливого», «князя-папу» везли на верблюді «в сад набережний до погребу фряжського», де нескінченно пиячили.

Петра Порошенка навряд чи хтось колись назве «великим», але паралелі все ж таки напрошуються. Свого часу він усіма силами показував свою прихильність до Української Православної Церкви і навіть сподобився облачення в стихар.

Чи щирим був релігійний порив Петра Олексійовича (адже по батькові також збігаються), знає лише Бог та він сам, але от подальші дії українського Президента нагадують дії Петра Олексійовича – того, який Романов. Захоплення всім західним і європейським, тісне спілкування з «німецькою», образно висловлюючись, «слободою» призвели до того, що Порошенко став брехливо та безпідставно паплюжити Церкву, причому на найбільш урочистих заходах: національних святах, виступах у Верховній Раді і так далі. Українську Православну Церкву він називає інститутом, який «інші держави та інші державні органи використовують для досягнення своїх геополітичних цілей», і не втомлюється звинувачувати її у зв'язках з Кремлем та в антидержавній діяльності.

У 1698 році цар Петро звершив так зване велике посольство у Західну Європу. Цілі цього вояжу були наступні:

• заручитися підтримкою європейських країн у боротьбі проти Туреччини;
• забезпечити отримання Росією північного узбережжя Чорного моря;
• підняти престиж Росії в Європі повідомленнями про перемогу в Азовських походах;
• запросити на російську службу іноземних фахівців;
• замовити і купити військові матеріали, озброєння.

За три з гаком роки свого президентства Петро Порошенко регулярно об'їжджає країни західного світу і намагається вирішити ті ж самі завдання:

• заручитися підтримкою європейських країн у боротьбі проти Росії;
• забезпечити повернення Криму в Україну;
• підняти престиж України повідомленнями про перемоги на Донбасі (успішне протистояння «російській агресії»);
• запросити на українську службу іноземних фахівців (американців, грузинів, прибалтів і т. д.);
• замовити і купити військові матеріали, озброєння (бажано летальну зброю з США).

А ще Петро Порошенко все ніяк не скаже остаточне «прощавай» радянському минулому та Російській імперії. Казав вже, напевно, сотні разів, та все ніяк не остаточно. Петро Перший теж сказав «прощавай» минулому Святої Русі та переробив її на Російську імперію, за західним зразком.

По західних протестантських лекалах була побудована вся система управління державою. Найбільш згубною для суспільства та країни стала церковна реформа. «Церква не є інша держава» – цією фразою Петро висловив усе своє ставлення до Церкви. Вона не є інша держава, а якщо держава підпорядкована царю, відтак і Церква повинна бути підпорядкована царю. В результаті Церква повністю втратила свій вплив на суспільні та політичні процеси і стала сприйматись як ще одна опора держави. Інститут патріаршества скасували, Церквою керував Синод, а Синодом фактично керував обер-прокурор. Нерідко ці обер-прокурори були ворожі Церкві, а бували й такі, які ставили своїм завданням її знищення.

І нам саме час задатися питанням, а для чого Петро Порошенко так ратує за створення Єдиної Помісної Церкви? Відповідь очевидна, логіка така сама, як і у Петра Першого, – Церква повинна перетворитися на опору української державності. Нинішнє гасло «Україна понад усе» означає, що «понад усе» і Церква також. Точно так само вважав і Петро Романов стосовно Росії.

В результаті церковних реформ початку XVIII століття Церква, зведена до звичайного державного органу, перестала бути совістю народу і моральним орієнтиром для так званої еліти російської держави. Ця еліта стала намагатися переймати західні цінності того часу: вольтер'янство, вільнодумство, нігілізм тощо. Заявляти про своє православ'я та дотримання церковних традицій стало просто непристойним у «вищому суспільстві».

Петровські реформи призвели до катастрофічного розподілу суспільства: релігійно-моральні ідеали народу залишилися майже незачепленими, а стиль життя, світогляд та звичаї дворянської верхівки стрімко деградували. Це фатальне розділення і зіграло вирішальну роль у подіях 1917 року.

Такий самий поділ суспільства, тільки за іншими критеріями, проводить нинішня українська влада. Вона штучно і абсолютно безпідставно намагається поділити суспільство на «патріотів» і «сепаратистів», «комуністів» і «бандерівців», на україномовних і російськомовних, на «правильних» вірян (УПЦ КП, УАПЦ, УКГЦ) і «неправильних» (УПЦ), на поборників української ідеї і «руського миру» і так далі. Потрібно бути абсолютно сліпим, щоб не бачити, що постмайданне українське суспільство набагато більш роз'єднане, ніж домайданне. Зусилля влади нав'язати всій Україні (такій різній і ментально, і історично, і релігійно) одну лише галицьку ідеологію, з її героями та світоглядом, призводять до ще більшого озлоблення тих людей, які цю ідеологію не поділяють.

Підтримка українською владою церковних розколів сприяє не єдності православних, а навпаки, все більшому їх розподілу, незважаючи на те, що політики якраз і говорять про єдність. В результаті цієї політики голос Церкви стає менш авторитетним для суспільства.

Ще одна цікава схожа деталь. Петро Перший багаторазово збільшив податки, побори з простого народу, наслідком чого було його істотне зубожіння. В умовах нинішньої України роль пилососа, що висмоктує фінанси з кишень громадян, виконують тарифи на газ, електрику та комунальні платежі. Додати до цього багаторазове зростання цін на товари народного споживання – і отримуємо ту ж картину зубожіння народу, як і в XVIII столітті.

А ще реформи Петра Першого породили секуляризацію, тобто позбавлення Церкви майна на користь держави. Сьогодні спостерігаємо захоплення храмів і церковного майна УПЦ, які відбуваються, правда, не на користь держави, але з її цілковитого схвалення та потурання.

Ось ця втрата моральних орієнтирів, розподіл суспільства та приниження Церкви у петровську епоху та подальші часи й призвели до катастрофи 1917 року. А ще заглядання на Захід та оманливе очікування суспільства, що ще трішечки  – і у нас буде як в Європі.

Чи не те саме відбувається і в Україні?

Замість того, щоб насаджувати в суспільстві, і насамперед через систему освіти, наші одвічні християнські цінності, держава насаджує ідеали постхристиянської Європи.

Замість того, щоб консолідувати суспільство, щоб жодна соціальна група не вважала себе в Україні чужою, держава поділяє суспільство на своїх та чужих.

Замість того, щоб підтримувати Церкву і дати їй можливість стати дійсно совістю народу і моральним орієнтиром для суспільства, держава підтримує розколи і посилює релігійну напруженість аж до насильства над віруючими.

Замість того, щоб займатися вирішенням економічних проблем та покращувати добробут людей, держава годує народ обіцянками, що «буде як у Європі». Але ж люди не сліпі, вони бачать, що європейськими в Україні є лише ціни!

І чого можна від усього цього дочекатися? Повторення 1917 року? Не хотілося б.

Чи можемо ми це змінити? Можемо!

Відповідаючи на запитання, чи могла Церква перешкодити революційним процесам столітньої давності, Патріарх Кирил сказав: «Церква не змогла перешкодити цьому процесу, бо при зовнішньому благополуччі була по руках і ногах скована державою. У Церкви не було можливості, не оглядаючись на владу, говорити людям Божу правду і при необхідності давати свою оцінку політичним процесам».

Так, Церква зараз переживає не найкращі часи, але вона все ж не скована по руках і ногах державою. І вона все ж говорить Божу правду людям. До речі, адже якщо об'єктивно подивитися на речі – тільки УПЦ говорить «не оглядаючись на владу», всі інші конфесії не просто оглядаються, а говорять виключно угодне владі. Що не є Божою правдою, звичайно.

Так от: «Хто має вуха, щоб слухати, нехай слухає!» (Мф. 13, 9). Слухайте, що каже Церква, і робіть так. Церква закликає до миру – припиніть війну! Церква закликає до дотримання заповідей – припиніть красти та брати хабарі! Церква закликає до поваги до людей – не робіть з російськомовних людей другого сорту! Церква закликає до милосердя – не грабуйте народ за допомогою тарифів! Церква закликає до правди і справедливості – припиніть захоплення храмів і насильство над віруючими! Слухайте Церкву, нехай її голос і не звучить так голосно, як хотілося б. І тоді повторення катастрофи 1917 року не буде.

Читайте матеріали СПЖ тепер і в Telegram.

Читайте також