Церкву звинувачують... у пастирській діяльності

Так, це не перебільшення! Українську Православну Церкву в кращих традиціях радянського режиму і переслідувань з боку НКВС звинувачують у тому, що вона несе слово Боже людям, відгукується на їхні духовні потреби, молиться разом з ними Творцю і Спасителю нашому.

Церква робила і буде робити так завжди і скрізь, незалежно від того, яка влада в країні – комуністична, націоналістична, демократична чи якась ще. Церква виконує свою спасительну місію в світі і не може від неї відмовитися без відмови від своєї сутності як Тіла Христового, Його рятівного ковчега в світі цьому блудному та грішному.

13 липня 2017 року на сайті Міністерства культури з'явилась гнівна заява цього відомства, обуреного співпрацею Луганської єпархії УПЦ з владними структурами, які за фактом існують на території невизнаної ЛНР.



В заяві митрополиту Луганському і Алчевському Митрофану (Юрчуку) ставиться у провину те, що він нібито мав відношення до створення Комітету у справах релігії і духовності в структурі ЛНР. Причому звинувачення висувається не за перевіреним фактом, а зі слів голови цього комітету Андрія Ліцоєва. У зв'язку з цим Мінкульт закликає священноначаліє УПЦ засудити діяльність архієреїв та священиків на непідконтрольних Києву територіях, а правоохоронні органи – розпочати переслідування духовенства за цю діяльність.

Подібні звинувачення лунають постійно, і не тільки з вуст чиновників Мінкульту. Будь-яке богослужіння, будь-який молебень, будь-яка розмова з людьми у ЛДНР сприймається як «зрада» і пособництво «терористам». У цій шаленій ненависті до Христової Церкви її критики переходять усі межі здорового глузду. За їхньою логікою, УПЦ має піддати анафемі всіх людей, що перебувають на непідконтрольних територіях, допоки вони не перестануть бути непідконтрольними. Після цього всі священики мають закрити храми, виїхати з ЛДНР та день і ніч молитися про перемогу «української зброї». Напевно, тоді вони б удостоїлися звання патріотів, а Міністерство культури нарешті б заспокоїлося.

Але в такому разі ці священики перестали би бути пастирями, а перетворилися б на найманців, про яких сказано: «А наймит, і той, хто не вівчар, кому вівці не свої, коли бачить, що вовк наближається, то кидає вівці й тікає, а вовк їх хапає й полошить. А наймит утікає тому, що він наймит, і не дбає про вівці» (Ів. 10:12,13).

Протягом усієї своєї історії Церква виконувала своє спасительне служіння незалежно від того, в якій країні це відбувалося, при яких правителях, якій ідеології і так далі.

Найважкішим це служіння стає, коли церковний народ опиняється по різні сторони збройного конфлікту. Виникає просто вбивча дихотомія: люди, об'єднані однією вірою, політично роз'єднані настільки, що фізично знищують один одного. Ось як говорить про це митрополит Горлівський і Слов'янський Митрофан (Нікітін) – людина, яка знаходиться у самому епіцентрі протистояння на Донбасі:

«Я добре пам'ятаю історію, коли я їхав в Дебальцеве. Воно тоді було в юрисдикції України, і за нього йшли бої. Мені туди треба було потрапити в храм на службу. Я їхав через Артемівськ. Ось стоїть тут батальйон, який називає себе «Свята Марія». У нього на прапорах зображена Божа Матір. <...> Проїжджаємо нейтральну зону, виїжджаємо на ту сторону – там «Православна армія». Та ж сама історія. Армія православна, прапор православний, Нерукотворний образ намальований».

Це найбільша трагедія, як для суспільства, так і для конкретних людей, що знаходяться по обидві сторони протистояння. І Церква не має права залишити і тих і інших без утішення, опіки, молитви і подання таїнств.

«Я не можу собі дозволити розкіш перебувати на якійсь одній території і відчувати себе спокійно, – каже митрополит Митрофан. – У мене і там і там паства. І там і там люди. Це як свою голову – не розділиш же її навпіл?».

З вуст Української Православної Церкви звучать заклики до миру, але Церква не може стати на якусь одну сторону, як того комусь хотілося б. Священики та архієреї відчувають у зв'язку з цим колосальний тиск з обох сторін.

«Тобі не довіряють ні ті, ні інші, тому що ми відмовляємося займатися політикою, – розповідає владика Митрофан. – В Україні ми говоримо: «Ми поза політикою». У ДНР ми говоримо: «Ми поза політикою». І в Україні нас починають підозрювати: а що це вони поза політикою? І ДНР кажуть нам: а що це ви такі цікаві? Ви тут ось повинні...».

У своїй діяльності в якості релігійної організації Церква контактує з тими органами влади, які цю владу за фактом здійснюють на цій території. Церква може по-різному ставитися до цієї влади, але вона живе в реальному світі у конкретних політичних умовах. В язичницьких державах Церква контактувала і молилася за язичницьку владу, в мусульманських – за мусульманську. Бувало й так, що Церква опинялась на території воюючих сторін.

Ще в X столітті, коли князь Святослав Ігорович вів свої Візантійські війни, в Києві діяли православні храми і служили православні священики, які входили до структури Константинопольського Патріархату. Під час Російсько-Японської війни 1904-1905 років в Японії успішно розвивалася руська православна місія святителя Миколая Японського. У Першу світову війну дуже часто лінія фронту проходила посередині православних єпархій. Але нікому і в голову не приходило дорікати Церкві та її священнослужителям у тому, що вони вирішують адміністративні питання з тими органами влади, які постійно або тимчасово встановилися на даній території.

Першою це стала робити радянська влада у громадянську війну 1917-1922 років. Як не крути, як не труби на кожному кроці про «декомунізацію», але дії сьогоднішньої української влади просто під копірку списані з дій більшовиків. Тоді теж частина Церкви опинилася на територіях, підконтрольних «білим», а частина – «червоним». І ось тоді більшовики стали звинувачувати священиків у контрреволюції, у співпраці з білогвардійцями, та розправлятися з ними. А священноначаліє Руської Православної Церкви стали примушувати до того, щоб Церква відлучила від себе таких священиків. Точнісінько як у нас сьогодні.

Але Церква в особі свого Предстоятеля святого сповідника патріарха Тихона та інших архієреїв не втомлювалася переконувати Радянську державу в тому, що вона поза політикою, вона не може стати на жодну сторону в цьому вбивчому протистоянні, що вона не може кинути свою паству, і що війна – це велика трагедія для Церкви. Ця позиція коштувала життя багатьом архієреям та священикам. Цій позиції не вірили, Церкву підозрювали в «зраді» та посилювали репресії проти неї. Але й під загрозою смерті пастирі стада Христового не залишали своїх овець.

Навіть і в роки Другої Світової війни на окупованих фашистами територіях служили православні пастирі і як могли несли Благу Звістку людям. І, звичайно ж, вони взаємодіяли з німецькою адміністрацією, не зраджуючи при цьому ні віру, ні свою батьківщину. Про ці трагічні події знято дуже цікавий художній фільм «Поп».



А Міністерству культури та іншим обвинувачам УПЦ у колабораціонізмі хочеться поставити кілька незручних запитань.

Яким чином здійснює свою діяльність Київська та Маріупольська єпархія УПЦ КП, яку очолює архієпископ Сергій (Горобцов)? Хіба вона не співпрацює з органами влади ДНР? Чому проти неї не висувають жодних звинувачень? Адже вони теж моляться «про власті та воїнство»!

Яким чином єпископ Луганський і Сєвєродонецький УПЦ КП Афанасій (Яворський) у 2015 (!) році почав будувати в Сєвєродонецьку цілий кафедральний собор Покрова Божої Матері?

Яким чином в Криму співпрацює з місцевою владою «архієпископ» УПЦ КП Климент (Кущ), який до того ж є російським громадянином? Чому про цю «зраду» не згадує Міністерство культури?

А на території Росії, «держави-агресора», здійснює свою діяльність цілий екзархат УПЦ КП. Давайте задамося питанням, як цей екзархат бере участь в «агресії» проти України, адже він оформляє документи в російських органах влади, платить податки до російського бюджету, поминає на «богослужінні» «Богом бережену країну нашу (тобто Росію), владу і військо».

Ті ж самі запитання можна спрямувати і на адресу Української Греко-Католицької Церкви. У неї теж є кафедри і парафії і в Донецьку, і в Луганську, і навіть у Криму.



А в Москві, столиці «держави-агресора», у УГКЦ розкішний собор.



Невже хтось може подумати, що ці релігійні організації не співпрацюють з органами влади та не беруть участі у громадському житті? Куди дивиться Міністерство культури України? Куди дивиться «патріотична» громадськість?! «Зрада», та й тільки!

Читайте матеріали СПЖ тепер і у Telegram.

Читайте також