Окружне послання Святого та Великого Собору Православної Церкви

Окружне послання Святого та Великого Собору Православної Церкви опубліковано на сайті Собору.

ОКРУЖНЕ ПОСЛАННЯ
В ім'я Отця і Сина і Святого Духа!

Подячну пісню підносимо ми Богу, Якому поклоняємось у Трійці, який сподобив нас зібратися «укупі» у дні П'ятидесятниці на острові Крит, освяченому Апостолом Язиков (Народів) Павлом та його учнем Титом, «істинним сином за спільною вірою» (Тит. 1, 4), та з дозволу Святого Духа завершити роботу Святого та Великого Собору Православної нашої Церкви - скликаного Його Божественною Всесвятістю Вселенським Патріархом Варфоломієм за згодою Блаженніших Предстоятелів Святіших Православних Церков - на славу благословенного імені Господнього, на благо народу Божого та всього світу, сповідуючи разом з Божественним Павлом: «Кожен повинен розуміти нас, як служителів Христових та домобудівників таїн Божих»(1 ​​Кор. 4:1).
Святий та Великий Собор Єдиної Святої Соборної та Апостольської Церкви являє собою справжнє свідоцтво віри у Боголюдину Христа, Єдинородного Сина та Слова Божого, який явив втіленням, всією Своєю «справою» на землі, хресною жертвою та воскресінням Триєдиного Бога як безмежну Любов. Тому єдиними устами та єдиним серцем ми звертаємо слово «у нашому сподіванні» (1 Петр. 3:15) не тільки до чад Найсвятішої нашої Церкви, а й до всякої людини, «ближній та далекій» (Еф. 2:17). «Сподівання наше» (1 Тим.1:1), Спаситель світу відкрився як «з нами Бог» (Матв. 1, 23) та як Бог «за нас» (Рим. 8:32), «Який хоче, щоб усі люди спаслися та прийшли до пізнання істини» (1 Тим. 2:4). Проповідуючи милість та не приховуючи благодіяння, зі знанням слів Господа, що «небо та земля минуть, але слова мої не минуть» (Матв. 24:35), «сповнені радості» (1 Ін. 1:4), ми благовіствуємо слово віри , надії та любові, дивлячись на «невечірній, не маючий наступництва та нескінченний день» (Василій Великий, Бесіда друга на Шестоднів. - PG 29, 52). Той факт, що пробування наше «на небесах» (Фил. 3:20), не скасовує, але підсилює наше свідчення у світі.

У цьому ми рівняємося на передання Апостолів та наших Отців, які проповідували Христа та через Його спасительний досвід віри Церкви та, богословствуя як «ловці людей», прямували «по-апостольські» до людей кожної епохи, щоб передати їм Євангеліє свободи, «яку дарував нам Христос» (Гал. 5:1). Церква не живе для себе. Вона цілком приносить себе людству для піднесення та оновлення світу у новому небі та новій землі (див. Одкр. 21:1). Таким чином, вона несе євангельське свідчення та роздає у всесвіті дари Божі: Його любов, мир, справедливість, примирення, силу Воскресіння та сподівання вічності.

* * *

I. Церква: Тіло Христа, образ Святої Трійці

1. Єдина Свята Соборна та Апостольська Церква є боголюдське спілкування за образом Святої Трійці, передчуття та переживання есхатологічних реалій у Божественній Євхаристії та одкровення слави майбутнього століття та, як нев'януча П'ятидесятниця, нестихаючий пророчий голос у світі, присутність та свідчення Царства Божого, «що прийшло у силі» (Мк. 9:1). Церква як Тіло Христове «збирає» (Мф. 23:37) у Ньому, перетворює та напуває світ водою, «що тече у життя вічне» (Ін. 4:14).
2. Апостольське та святоотцівське передання, погодившись з наставляючими словами Господа та засновника Церкви на Таємній Вечері з учнями Його у таїнстві Божественної Євхаристії, характеризувало Церкву як «Тіло Христове» (Матв. 26:26; Мк. 14:22; Лк. 22:19; 1 Кор. 10:16-17; 11:23-29) та завжди пов'язувало його з таїнством втілення Сина та Слова Божого від «Духа Святого та Марії Діви». У цьому сенсі передання завжди підкреслювало нерозривний зв'язок, з одного боку, всієї таємниці Божественного задуму спасіння у Христі з таємницею Церкви, та з іншого - таємниці Церкви з таїнством Божественної Євхаристії, що безперервно затверджується у таємничому житті Церкви через дію Духа Святого.

Православна Церква, вірна такому одностайному апостольському переданню та таємничому досвіду, є справжнім продовженням Єдиної Святої Соборної та Апостольської Церкви, яка Вона сповідується у Символі Віри та затверджується в учінні Отців Церкви. Таким чином, вона відчуває свою велику відповідальність не тільки за справжнє переживання цього досвіду церковним тілом, а й за достовірне свідчення істини всім людям.

3. Православна Церква, в єдності та соборності, є Церква Соборів, починаючи з Апостольського собору в Єрусалимі (Діян. 15:5-29) до сьогоднішнього дня. Церква сама по собі є Собором, зібраним Христом та керованим Святим Духом, згідно апостольському принципу «угодно Святому Духові та нам» (Діян. 15:28). За допомогою Вселенських та Помісних соборів Церква благовістила та благовістить тайну Святої Трійці, явлену у втіленні Сина та Слова Божого. Соборна діяльність безперервно триває в історії у наступних соборах, що володіють вселенським авторитетом, серед яких були такі: Великий Собор (879-880), скликаний при Великому Фотії, Патріарху Константинопольському; скликані при святому Григорії Паламі Великі Собори (1341, 1351, 1368 рр.), за допомогою яких була затверджена істина віри, що стосується перш за все виходу Святого Духа та причастя людини нетварним божественним енергіям; потім Святі та Великі Константинопольські Собори - 1484 року, який спростував уніатський Флорентійський Собор, 1438-1439 та 1638, 1642, 1672, 1691 років, що спростували протестантські вірування, а також Собор 1872 року, що засудив етнофілетизм як еклезіологічну єресь.

4. Святість людини не мислиться поза Тілом Христовим, Яке є Церквою (Еф. 1:23). Святість виходить від Того, Хто єдиний Свят. Вона є прилучення людини до святості Бога у «спілкуванні святих», як про це проголошує вигук ієрея під час Божественної Літургії: «Святая святим», і відповідь віруючих: «Един Свят, един Господь Иисус Христос, во славу Бога Отца. Аминь». У цьому ж дусі святий Кирил Александрійський підкреслює, що Христос, «будучи Богом, святим по природі... освячується нас заради у Дусі Святому... Зробив же Він це для нас, не заради Себе Самого, а з тим, щоб таким чином з Нього і у Ньому, Першим отримав це освячення, благодать освячення була б затверджена у всьому роді цім». (Тлумачення на Іоанна, 11. - PG 74, 548).

Таким чином, згідно зі святим Кирилом, Христос є «загальне обличчя наше», що возз'єднує у своїй людяності людяність всього людського роду, «всі ж були у Христі, і загальне обличчя людства сходить до Його обличчя» (Тлумачення на Іоанна, 11. - PG 73 , 157-161), тому він є єдиним джерелом освячення людини Духом Святим. Таким чином, святість - це участь людини як у таїнстві Церкви, так і у священних таїнствах, центральне з яких - Свята Євхаристія, яка є «жертва жива, свята та благоугодна Богу» (Рим. 12:1). «Хто відлучить нас від любові Христової: скорбота, чи утиск, чи переслідування, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? Як написано: За Тебе вбивають нас усяк день, вважають нас за овець, приречених на заколення. Але у цьому всьому ми перемагаємо Тим, Хто нас полюбив» (Рим. 8:35-37). Святі втілюють у собі есхатологічну ідентичність Церкви, як вічне славослів'я перед земним та небесним Престолом «Царя Слави» (Пс. 23, 7), являючи образ Царства Божого.

5. Православна Соборна Церква складається з чотирнадцяти Помісних Автокефальних Церков, всеправославно визнаних. Принцип автокефалії не може функціонувати на шкоду принципу соборності та єдності Церкви. Ми вважаємо таким чином, що створення Єпископських Зборів у православній Діаспорі, сформованих з усіх канонічно визнаних єпископів у кожному з встановлених регіонів, які продовжують належати до тих же канонічних юрисдикцій, що і у даний час, є позитивним кроком у напрямку їх канонічної організації. Їхня послідовна робота гарантує повагу до еклезіологічного принципа соборності.

II. Місія Церкви у світі

6. Апостольське служіння та проповідь Євангелія, відома як місіонерство, є головною складовою ідентичності Церкви, зберіганням та дотриманням Господньої заповіді: «Ідіть, та навчіть всі народи» (Матв. 28:19). Це є подих життя, який Церква вдихає у людське суспільство та яким воцерковлює світ через місцеві Церкви, що виникають всюди. У цьому сенсі православні віруючі є та повинні бути апостолами Христа у світі. Ця місія повинна виконуватися не агресивно, а вільно, у любові та повазі до культурної самобутності кожної людини та народу. У цих зусиллях повинні брати участь всі Православні Церкви з належною повагою до канонічного порядку.

Участь у Божественній Євхаристії - це джерело апостольського завзяття до євангелізації світу. Беручи участь у Божественній Євхаристії та молячись у священних Зборах про Всесвіт, ми покликані продовжувати «літургію після Літургії» та давати свідчення істини нашої віри перед лицем Бога та людини, розділяючи дари Божі з усім людством, будучи слухняними ясній заповіді Господа перед Його Вознесінням: «і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та у Самарії, та аж до краю землі» (Діян. 1:8). Слова перед Божественним Причастям: «Раздробляется и разделяется Агнец Божий, раздробляемый и неразделяемый, всегда ядомый и никогдаже иждиваемый» показують, що Христос як «Агнець Божий» (Ін. 1:29) та як «Хліб Життя» (Ін. 6:48 ) підноситься нам як вічна Любов, що з'єднує нас з Богом та один з одним. Він вчить нас розділяти дари Божі та приносити себе всім христоподібним чином.

Життя християн є нехибне свідоцтво оновлення всіх у Христі - «Хто у Христі, той нове створіння; стародавнє минуло, тепер все нове» (2 Кор. 5:17) - і заклик, звернений до всіх людей, про особисту вільну участь у вічному житті, у «благодаті Господа нашого Ісуса Христа та у любові Бога й Отця», заради переживання у Церкві «причастя Святого Духа». «Бо таїнство спасіння - для добровільно спраглих його, а не насильно залучених» (Максим Сповідник, Тлумачення на молитву Господню. - PG 90, 880). Реєвангелізація народу Божого у сучасних секуляризованих товариствах, як і євангелізація тих, що ще не пізнали Христа, є безперервним обов'язком Церкви.

IIΙ. Сім'я – образ любові Христа до Церкви

7. Православна Церква вважає непорушним союз любові чоловіка та жінки, «велику таємницю... по відношенню до Христа та до Церкви» (Еф. 5:32) та сім'ю, що випливає з нього, яка є єдиним гарантом народження та виховання дітей згідно з планом Божественної ікономії, «Церкву малу» (свт. Іоанн Златоуст, Тлумачення на послання до Ефесян, 20. PG 62, 143), і надає їй належну душпастирську підтримку.

Сучасна криза шлюбу та сім'ї є результат кризи свободи та зведення її лише до егоцентричної евдемоністичної самореалізації, її ототожнення з індивідуальною незалежністю та автономією, втратою містичного характеру єднання чоловіка та жінки, віддання забуттю жертовного характеру любові. Сучасне секуляризоване суспільство розглядає шлюб, керуючись чисто соціологічними та прагматичними критеріями, вважаючи його лише якоюсь простою формою взаємовідносин поряд з багатьма іншими, які мають право бути законно закріпленими.

Шлюб є живлена Церквою майстерня життя у любові та неперевершений дар благодаті Божої. «Висока рука» Бога, що «зв'язує», «невидимо стоїть перед тими, що поєднуються, та обручає» їх зі Христом та один з одним. Вінці, що покладаються на голови жениха та нареченої під час здійснення таїнства, зводять до поняття жертви та повного посвячення себе Богу та ближнім. Також вони говорять про життя у Царстві Божому, розкриваючи есхатологічну спрямованість таїнства любові.

8. Святий та Великий Собор з особливою любов'ю та турботою звертається до дітей та всієї молоді. У різноголосиці взаємовиключних визначень щодо ідентичності дитячого віку Святіша наша Церква пропонує слова Господа «якщо не навернетесь, і не станете, як діти, не ввійдете у Царство Небесне» (Матв. 18:3) та «хто не прийме Царства Божого, як мала дитина, той не увійде у нього» (Лк. 18:17), а також все сказане нашим Спасителем тим, хто «забороняє» (Лк. 18:16) дітям наближатися до нього та «спокушає» (Матв. 18:6) їх.

Церква пропонує молоді не тільки «допомогу», але й «істину» боголюдського нового життя у Христі. Православна молодь повинна усвідомити, що є носієм багатовікової та благословенної традиції Православної Церкви та разом з цим її продовжувачем: вона покликана мужньо зберігати, активно культивувати вічні цінності Православ'я, щоб нести цілюще християнське свідчення. Серед них з'являться і майбутні служителі Церкви Христової. Таким чином, молодь - це не просто «майбутнє» Церкви, а й діяльний вираз боголюбивого та боголюдського життя її у сьогоденні.

IV. Виховання у Христі

9. У наш час у сфері виховання та освіти спостерігаються нові тенденції, що стосуються змісту та цілей освіти, а також підходу до дитячого віку, ролі вчителя та учня та сучасної школи. Оскільки освіта займається не просто людиною, як він є, а тим, яким він повинен бути та який зміст його відповідальності, само собою зрозуміло, що сформований нами образ людини та сенсу його буття визначають наш погляд і на його освіту. Переважна сьогодні секулярна та індивідуалістична освітня модель, яка виснажує молоде покоління, викликає заклопотаність у Православної Церкви.

У центрі пастирської турботи Церкви знаходиться освіта, мета якої не тільки інтелектуальний розвиток, але і формування та вдосконалення людини у всій його цілісності як психосоматичної та духовної сутності, згідно триптиху: Бог, людина, світ. Своїм повчальним словом Церква дбайливо закликає народ Божий і особливо молодь до усвідомленої та активної участі у житті Церкви, культивуючи у них «старанніше бажання» життя у Христі. Таким чином, християнська повнота знаходить у боголюдському спілкуванні Церкви екзистенціальну підтримку та переживає у ній передбачення воскресіння по благодаті обоження.

V. Церква перед лицем сучасних викликів

10. Сьогодні Церква Христова стикається з крайніми та визивними проявами ідеології секуляризації, притаманними політичним, культурним та соціальним подіям. Основним елементом ідеології секуляризації завжди було і залишається донині повне відчуження людини від Христа та духовного впливу Церкви через невиправдане ототожнення Церкви з консерватизмом, так само як і через не обґрунтовану історично характеристику її як нібито перешкоду на шляху усілякого прогресу та розвитку. У сучасних секулярних суспільствах людина, відрізана від Бога, ототожнює свободу та сенс життя з повною автономією та звільненням від свого вічного призначення, у результаті чого виникає ряд помилкових розумінь та навмисно неправильних трактувань християнської традиції. Таким чином, вважається, що дана з неба у Христі свобода та прогрес "у міру зросту Христового» (Еф. 4:13) суперечать «самоспасительним» тенденціям людини. Жертовна любов оцінюється як несумісна з індивідуалізмом, а аскетичний характер християнської моралі вважається нестерпним викликом для людського евдемонізму.

Ототожнення Церкви з консерватизмом, несумісним з прогресом цивілізації, є довільним та злоуживаним, оскільки усвідомлення своєї ідентичності християнськими народами несе на собі незабутній видбиток нескороминущого вкладу Церкви не тільки в їх культурну спадщину, а й у здоровий розвиток світської культури у цілому, оскільки Бог поставив людину домоулаштовувачем всього Свого творіння та його співпрацівником у світі. Православна Церква протиставляє сучасній «людині-богу» як верховному мірилу всієї «Боголюдини»: «Бога, що втілився, а не людину обожену» (св. Іоанн Дамаскін, Точний виклад православної віри, 3, 2. - PG 94, 988). Вона являє спасительну істину Боголюдини та Його Тіло - Церква як місце та спосіб життя у свободі, яка «затверджує істину у любові» (див. Еф. 4:15) та як участь, вже на землі, у житті воскреслого Христа. Боголюдський, «не від світу цього» (Ін. 18:36) характер Церкви, який живить та направляє «у світ» свою присутність та свідчення, несумісний з пристосовуванням Церкви (див. Рим. 12:2) з миром у будь-який формі.

11. Завдяки розвитку сучасних науки та технології наше життя кардинально змінюється. Все, що тягне за собою зміни у способі життя людини, вимагає від неї міркування, оскільки разом зі значною користю, яку приносить науковий прогрес, полегшуючи наше повсякденне життя, успішно борючись з серйозними захворюваннями, сприяючи дослідженню космосу, ми стикаємося також з його негативними наслідками . Існує небезпека маніпулювання людською свободою, використання людини як простого засобу, поступової втрати дорогоцінних традицій, загрози та руйнування природного середовища.

У силу самої своєї природи наука, на жаль, не володіє необхідними засобами для запобігання та подолання багатьох проблем, які вона ж прямо або побічно створює. Наукове знання не обов'язково стимулює моральну волю людини, яка, не дивлячись на те що знає про небезпеки, проте продовжує діяти, як нібито вона про них не знала. Відповідь на серйозні екзистенційні та етичні питання людини та проблему пошуку вічного сенсу життя його та світу не може бути дано без духовного підходу.

12. У наш час досить поширений ентузіазм, що стосується вражаючого розвитку у сфері біології, генетики та нейрофізіології мозку. Йдеться про наукові завоюваннях, спектр застосування яких може породити складні антропологічні та моральні дилеми. Безконтрольне застосування біотехнологій у зародженні, продовженні та закінченні життя ставить під загрозу справжню її повноту. Людина активно експериментує зі своєю природою вкрай небезпечним чином. Існує небезпека її перетворення у біологічний механізм, в якусь безособову соціальну одиницю, апарат з контрольованим мисленням.

Православна Церква не може залишитися осторонь від обговорення таких істотних антропологічних, етичних та екзистенціальних питань. Вона спирається на богодані критерії, демонструючи актуальність православної антропології перед лицем сучасної підміни цінностей. Наша Церква може та зобов'язана висловити у світі свою пророчу свідомість в Ісусі Христі, Який у своєму втіленні увібрав у себе всю людину і є абсолютним зразком оновлення людського роду. Церква демонструє священність життя та характер людини як особистості з самого моменту зачаття. Право на народження є першим серед людських прав. Церква як боголюдське суспільство, в якому кожна людина є унікальною істотою, призначенням якої є особисте спілкування з Богом, протистоїть будь-якій спробі об'ектіфікаціі людини, перетворення її у вимірну величину. Жодному науковому відкриттю не дозволено ображати гідність людини та її божественне призначення. Людина не визначається лише її генами.

На цій підставі грунтується біоетика з православної точки зору. В епоху конфліктуючих один з одним уявлень про людину православна біоетика висуває на перший план, на противагу світським автономним та нівелюючим антропологічним поглядам, створення людини за образом та подобою Божою та її вічне призначення. Таким чином, вона сприяє збагаченню філософської та наукової дискусії з біоетичних питань, за допомогою біблійної антропології та духовного досвіду Православ'я.

13. У світовому співтоваристві, орієнтованому на володіння та індивідуалізм, Православна Соборна Церква демонструє істину життя у Христі та згідно Христу, вільно втілену в повсякденному житті кожної людини у справах його «до вечора» (Пс. 103:23), за допомогою яких людина стає співробітником Вічного Отця - «бо ми співробітники Божі» (1 Кор. 3:9) - та Сина Його: «Отець Мій працює аж досі й Я роблю» (Ін. 5:17). Благодать Божа освячує Духом Святим справи рук людини, що є співробітником Богу, являючи у них твердження життя та людського спілкування. У таких рамках розглядається також християнська аскеза, що кардинально відрізняється від будь-якого дуалістичного аскетизму, що відокремлює людину від суспільства та від ближнього. Християнська аскеза та помірність, які пов'язують людину з таємничим життям Церкви, стосуються не тільки чернечого життя, але є характерною рисою церковного життя у всіх його проявах як видиме свідоцтво присутності есхатологічного духу у благословенному проживанні віруючих.
14. Коріння екологічної кризи, духовне та етичне, лежать у серці кожної людини. Ця криза посилилася в останні століття внаслідок численних поділів, викликаних людськими пристрастями, такими як користолюбство, жадібність, егоїзм, хижацтво, одним з наслідків яких для планети стала зміна клімату, яка у значній мірі загрожує природному середовищу - нашому спільному «дому». Розрив відносин між людиною та природою - є спотворення справжнього підходу до використання Божого творіння. Підхід до екологічної проблеми, заснований на принципах християнської традиції, диктує не тільки необхідність покаяння за гріх експлуатації природних ресурсів планети, тобто радикальної зміни світогляду та поведінки, а й аскетизму - як антидот проти споживацтва, обожнювання своїх потреб та власницької позиції. Він передбачає також нашу величезну відповідальність за збереження для наступних поколінь придатного для життя довкілля та за його використання відповідно до Божественної волі та благословення. У таїнствах Церкви затверджується творіння, а людина зміцнюється, щоб служити його економом, хранителем та «ієреєм», приносячи його зі славослів'ям Творцю: «Твоя от Твоих Тебе приносяще о всех и за вся», культивуючи євхаристійний зв'язок з творінням. Цей православний, євангельський та святоотцівський підхід також звертає нашу увагу на соціальні аспекти та трагічні наслідки руйнування навколишнього середовища.

VI. Церква перед обличчям глобалізації, крайнього насильства та міграції

15. Сучасна теорія глобалізації, яка непомітно нав'язується та стрімко поширюється, вже викликає серйозні потрясіння в економіці та у суспільстві у світовому масштабі. Нав'язування її створило нові форми систематичної експлуатації та соціальної несправедливості, її мета - поступово прибрати перепони між різними національними, релігійними, ідеологічними та іншими традиціями, і воно вже привело до ослаблення або навіть остаточного руйнування соціальних завоювань під приводом нібито необхідної реконструкції світової економіки, таким чином розширюючи прірву між багатими та бідними, підриваючи соціальну єдність народів та розпалюючи нові вогнища напруженості у світі.

Православна Церква перед обличчям нівелюючої та безособової гомогенізації, якій сприяє глобалізація, а також крайнощів етнофілетизму, виступає на захист ідентичності народів та зміцнення місцевих традицій. В якості альтернативної моделі єдності людства вона демонструє організацію Церкви, на основі рівної честі помісних Церков. Церква протистоїть провокаційній загрозі для сучасної людини та культурних традицій народів, яку таїть у собі глобалізація та принцип «автономії економіки» або економізм, тобто, відділення економіки від життєвих потреб людини та її перетворення у самоціль. Церква ж пропонує життєздатну економіку, засновану на принципах Євангелія. Таким чином, орієнтуючись на слова Господа: «Не хлібом єдиним живе людина» (Лк. 4:4), Церква не пов'язує прогрес людського роду тільки з підвищенням рівня життя та економічним розвитком на шкоду духовним цінностям.

16. Церква не втручається у політику у вузькому сенсі цього слова. Проте її свідчення є істотним чином політичним - як турбота про людину та її духовну свободу. Слово Церкви, незмінно сповнене розважливості, буде завжди сприяти здійсненню належних дій на благо людини. Сьогодні помісні Православні Церкви покликані побудувати нову форму конструктивної солідарності зі світською правовою державою у рамках нових міжнародних відносин, відповідно до біблійного принципу: «Віддавайте кесареве кесарю, а Боже Богу» (Матв. 22:21). Ця солідарність повинна зберегти самобутність Церкви та держави, забезпечити їх щиру співпрацю на благо захисту унікальної гідності та, отже, прав людини, гарантуючи соціальну справедливість.
У наш час права людини займають центральне місце у політиці в якості відповіді на сучасні соціальні та політичні кризи та перевороти, для захисту свободи індивіда. Підхід Православної Церкви до прав людини стосується головним чином небезпеки зведення особистих прав до індивідуалізму та «правізму». Таке відхилення діє на шкоду громадському змісту свободи, веде до довільного перетворення прав в евдемоністичні домагання і до введення небезпечного ототожнення свободи з людським свавіллям, «вселенською цінністю», що підриває основи соціальних цінностей, сім'ї, релігії, нації та загрожує основоположним моральним цінностям.

Отже, православне розуміння людини протистоїть як самовпевненому обожнюванню індивіда та його прав, так і ганебному приниженню людської особистості всередині сучасних гігантських економічних, соціальних, політичних та комунікативних структур. Православна традиція - це невичерпне джерело живих істин для людини. Ніхто ніколи не вважав та не дбав про людину так, як Боголюдина Христос та Його Церква. Основоположним правом людини є захист принципу релігійної свободи в усіх її проявах, таких, як свобода совісті, віри, відправлення культу, як і всі вирази релігійної свободи, будь то в особистому або громадському порядку. До нього також входить і право кожного віруючого практикувати вільно, без втручання з боку держави, виконання своїх релігійних обов'язків, публічне викладання релігії та умови функціонування релігійних громад.

17. Зараз ми переживаємо поширення хворобливого явища насильства в ім'я Боже. Спалахи фундаменталізму у надрах релігій ризикують привести до панування думки, що він становить сутність релігійного феномену. Істина, однак, полягає у тому, що фундаменталізм як «ревнощі не по розуму» (Рим. 10:2) є проявом хворобливої релігійності. Справжній християнин, наслідуючи приклад Розп'ятого Господа, не вимагає жертви, але приносить себе у жертву, і з цієї причини є найсуворішим суддею релігійного фундаменталізму будь-якого походження. Щирий міжрелігійний діалог сприяє розвитку взаємної довіри, просуванню миру та примирення. Церква трудиться заради того, щоб зробити більш відчутною присутність «вишнього світу» на Землі. Істинний світ досягається не силою зброї, але тільки шляхом любові, "яка не шукає свого» (1 Кор. 13:5). Єлей віри повинен використовуватися для полегшення та зцілення старих ран інших людей, а не для розпалювання нових вогнищ ненависті.

18. Православна Церква c болем та молитвою стежить та відзначає велику сучасну гуманітарну кризу, експансію насильства та збройних конфліктів, переслідування, вигнання та вбивства представників релігійних меншин, насильницьке вигнання сімей з їх домівок, трагедію торгівлі людьми, порушення основних прав окремих людей та народів та примус до зміни віросповідання. Вона беззастережно засуджує викрадення людей, тортури та жахливі страти. Вона засуджує руйнування храмів, релігійних символів та пам'ятників культури.

Православна Церква особливо стурбована становищем християн та інших переслідуваних етнічних та релігійних меншин на Близькому Сході. Зокрема, вона звертається до урядів цього регіону із закликом захистити християнське населення, православних християн давньосхідних Церков та інших християн, яким вдалося вижити у колисці християнства. Корінні християни та інші групи населення мають невід'ємне право залишатися у своїх країнах у якості рівноправних громадян.

Отже, ми закликаємо всіх залучених у цей конфлікт, незалежно від їх релігійних переконань, попрацювати в ім'я примирення та поваги до прав людини, перш за все заради захисту божественного дару життя. Війна та кровопролиття повинні закінчитися, щоб запанувала справедливість, повернувся мир та стало можливим повернення вигнаних до рідних домівок. Ми молимося про мир та справедливість у країнах Африки, що проходять через важкі випробування, а також у стражденній Україні. На Соборі ми знову наполегливо повторюємо заклик до відповідальних осіб звільнити двох викрадених у Сирії архієреїв - Павла Язіджі та Іоанна Ібрагіма. Ми молимося про звільнення всіх наших побратимів, які перебувають у заручниках та полоні.
19. Сучасна проблема біженців та міграції, що постійно посилюється з політичних, економічних та кліматичних причин, знаходиться у центрі уваги світу. Православна Церква незмінно ставилася та продовжує ставитися до вигнанців, до всіх, що перебувають у небезпеці та потребі, ґрунтуючись на словах Господа: «Бо я голодував, і ви дали мені їсти; прагнув і ви напоїли Мене; був мандрівником, і ви прийняли Мене; був нагий, і ви одягнули Мене; був хворий, і ви відвідали Мене; у в'язниці був і прийшли ви до Мене»(Матв. 25:35-36) та «істинно говорю вам: так як ви зробили одному з цих найменших братів Моїх, те Мені ви вчинили» (Матв. 25:40). Протягом усього свого історичного шляху Церква перебувала на боці «струджених та поневолених» (Матв. 11:28). Ніколи церковне людинолюбство не обмежувалося лише актами благодійності, що здійснюються час від часу по відношенню до нужденних та стражденних, але мало на меті усунення причин, що призвели за собою соціальні проблеми. «Справа служіння» Церкви (Еф. 4:12) визнається всіма.
Таким чином, ми направляємо наш заклик насамперед до тих, у чиїй владі усунути причини виникнення кризи біженців, з тим щоб вони вжили належні позитивні рішення. Ми закликаємо політичні влади, православних віруючих та інших політиків різних країн, в яких знайшли та продовжують знаходити притулок біженці, надати їм будь-яку можливу допомогу, навіть з останніх засобів.

VII. Церква: свідоцтво через діалог

20. Церква піклується про тих, хто віддалився від неї, і інтерес до тих, хто не сприймає її голосу. Усвідомлюючи той факт, що вона являє собою живу присутність Христа у світі, вона втілює божественний Задум спасіння у конкретні дії всіма доступними їй засобами, заради достовірного свідчення істини у всій строгості апостольської віри. У світлі такого розуміння обов’язку свідоцтва та приношення Православна Церква з давніх-давен надавала величезне значення діалогу, особливо з інославними християнами. За допомогою такого діалогу інший християнський світ вже набагато краще знає Православ'я та справжність його Передання. Крім того, він знає, що Православна Церква ніколи не приймала богословський мінімалізм і не ставила під сумнів своє догматичне передання та свою євангельську мораль. Міжхристиянські діалоги функціонували, даючи можливість Православ'ю продемонструвати повагу до навчання авторитетних Отців та дати достовірне свідоцтво про справжнє передання Єдиної Святої Соборної та Апостольської Церкви. Діалоги, які веде Православна Церква, ніколи не означали, не означають, та не означатимуть якого б то не було компромісу у питаннях віри. Ці діалоги є свідчення про Православ'я, засноване на заповіді Євангелія: «Прийди та подивись» (Ін. 1:46) - подивись, що «Бог є любов» (1 Ін. 4:8).

* * *

У цьому сенсі Православна Церква по всьому всесвіту, що являє у Христі Царство Боже, переживає всю таємницю Божественного Задуму спасіння у своєму таємничому житті, центром якого є Євхаристія. У ній Церква дає нам не тлінну їжу, але живоносне Тіло Владичне, «небесний Хліб», який є «лікування безсмертя, що не тільки захищає від смерті, а й дарує життя в Ісусі Христі» (св. Ігнатій Богоносець, Послання до Ефесян , 20. - PG 5, 756). Божественна Євхаристія є головною складовою соборного служіння церковного тіла та справжнім твердженням Православ'я у віросповіданні Церкви, як проголошує Святий Іриней Ліонський: «Наше ж вчення згідно з Євхаристією, та Євхаристія у свою чергу підтверджує вчення» (Проти єресей, 4, 18. - PG 7 , 1028).

Благовістячи по заповіді Господа всьому світу та «проповідуючи в ім'я Його покаяння та прощення гріхів між усіма народами» (Лк. 24:47), ми повинні віддати самих себе та один одного та все життя наше Христу Богу та полюбити один одного, в однодумності сповідуючи «Отца и Сына и Святаго Духа, Троицу единосущную и нераздельную». Ці слова ми соборно звертаємо до чад Найсвятішої Православної Церкви у всьому світі та до всього всесвіту, слідуючи за святими отцями та соборними постановами по збереженню успадкованої від отців віри для «звеличування доброзвичайності» у нашому повсякденному житті, у надії на «загальне воскресіння», славлячи триіпостасність Божества божественними співами:

«Отче Вседержителю, и Слове, и Душе, трьох з’єднане во ипостасех естество, Пресущественне и Пребожественне, в Тя крестихомся и Тя благословим во вся веки» (Канон Святої Пасхи, пісня 8).

† Вселенський Патріарх Кир Варфоломій, Голова

† Патріарх Александрійський Кир Феодор

† Патріарх Єрусалимський Кир Феофіл

† Патріарх Сербський Кир Іриней

† Патріарх Румунський Кир Даниїл

† Архієпископ Кіпрський Кир Хризостом

† Архієпископ Афінський та всієї Еллади Кир Єронім

† Митрополит Варшавський та всієї Польщі Кир Сава

† Архієпископ Тіранський, Дурресський та всієї Албанії Кир Анастасій

† Архієпископ Прешовський та всієї Чехії та Словаччини Кир Ростислав

ДЕЛЕГАЦІЯ ВСЕЛЕНСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

† Архієпископ Карельський та всієї Фінляндії Лев

† Митрополит Талліннський та всієї Естонії Стефан

† Старець-Митрополит Пергамський Іоанн

† Старець-Архієпископ Американський Димитрій

† Митрополит Німецький Августин

† Архієпископ Критський Іриней

† Митрополит Денверський Ісая

† Митрополит Атлантський Алексій

† Митрополит Прінкіпонісскій Яків

† Митрополит Пріконісський Іосиф

† Митрополит Філадельфійський Мелітон

† Митрополит Гальський Еммануїл

† Митрополит Дарданелльский Микита

† Митрополит Детройтський Миколай

† Митрополит Сан-Францисський Герасим

† Митрополит Кіссамський та Селінський Амфілохій

† Митрополит Корейський Амвросій

† Митрополит Селіврійський Максим

† Митрополит Адріанопольский Амфілохій

† Митрополит Діоклійський Калліст

† Митрополит Єропольский Антоній (Глава Українських Православних у США)

† Архієпископ Тельмісський Іов

† Архієпископ Харупольський Іоанн, Глава Патріаршого Екзархату Парафій Руської Традиції у Західній Європі

† Єпископ Ніський Григорій (Глава Карпаторуських Парафій в Юрисдикції Вселенського Патріархату у США)

ДЕЛЕГАЦІЯ Александрійського Патріархату

† Старець-Митрополит Леонтопольський Гавриїл

† Митрополит Найробський Макарій

† Митрополит Кампальський Іона

† Митрополит Зімбабвійський та Анголійський Серафим

† Митрополит Нігерійський Александр

† Митрополит Трипольський Феофілакт

† Митрополит Мису Доброї Надії Сергій

† Митрополит Киринський Афанасі

Читайте також